Грузія - подорож у липні 2011 року. (Всі сторінки) / Автотури за кордон

Відвідини Батумі.
Спали ми не дуже добре. Хоч Кваріаті є тихим та спокійним місцем - нема ні дискотек, ні пабів, величезним мінусом цього місця є міжнародна траса Батумі-Хопа-Резі-Трабзон, по якій круглодобово шурують фури, автобуси та легковушки в Туреччину і з Туреччини. Враховуючи, що для грузин вїзд в Росію і транзит нею по суші будь-куди фактично закритий, а паромні переправи доволі дорогі (місце на паромі Батумі - Іллічівськ для фури коштує 1600 дол. США), то сухопутне сполучення з Європою проходить саме цією трасою, яка джерелом постійного шуму. Крім того, вона проходить фактично під вікнами будинків, бо Кваріаті затиснуте між морем та скалами.

Йдемо на пляж, але погода ніяка, нема сонця, час від часу моросить дощик. Людей практично нема. Вирішуємо їхати в Батумі. З Кваріаті в Батумі (11 км до центру міста) можна виїхати міським автобусом №101 митниця Сапрі-зал. вокзал. Батумі(вартість 2 грн/особа/1 поїздка, квитки продає водій, їх треба компастувати, постійно заходять контролери), маршрутками (але вони завжди їдуть повними з митниці в Сапрі, де можна кордон в Туреччину перейти також пішки, чим користуються місцеві торговці-човники), або спіймати таксі. Міський автобус нам утік, ловимо таксі.

Таксист називає ціну в 50 грн., ми стоїмо на 25 грн. Врешті наш аргумент про те, що все одно він і так їде в Батумі і палить свій бензин, опускає ціну до прийнятних 30 грн. Звичайно ж завязує з нами дискусію про життя, хвалить поліцію та лає Саакашвілі. При цьому робить подвійний обгон через двійну суцільну осьову на очах в поліцейського патруля, за що одразу ж зупинений. Не заню, що він говорив поліцейським, але його відпустили за 2 хв. і навіть, з його слів, не оштрафували.

Вивантажуємося на знаметиному батумському бульварі. Гуляючи бульваром доходимо до центру міста. Ідеально відреставровані будинки і вулички чергуються з розритими траншеями та пустирями. Оглядаємо драмтеатр, памятники Нептуну та Медеї, заходимо в художній музей та музей Аджарії (останній рекомендую, доволі цікава експозиція).

Відобідавши в порту в ресторані "Санапріо" (рекомендую) йдемо на центральний ринок за ліщиною (лісовим горіхом). Хоча вже добре пополудні, на базарі вирує життя. Знаходимо продавців чищеної ліщини, всі тримають ціну в 50 грн/кг і не хочуть торгуватися. Затоварюємося ліщиною, купуємо грузинський снікерс - лісові горіхи в виноградному сиропі з мукою. Йдемо з цікавості на промтоварну частину ринку, тут більшість товарів турецього походження, китаю майже немає (відчувається близькість Туреччини).

Раз ми вже пішли в торгову частину міста, то вирішуємо зайти і місцевий супермаркет "Гудвіл". Відчуття, що ми в нашій кишені, чи сільпо, чи форі - на полицях, головним чином, українські товари - олейна та торчин, рошен і корона, чернігівське і оболонь, бурйонка. Багато турецьких, німецьких і навіть російський продуктів. З грузинських - лише хліб, лимонади, мінеральні води, овочі-фрукти, кефір та йогурт. Ціни - вище київських на 15-30%.
Вечоріє, вантажимося в автобус і через 25 хв. ми в Кваріаті.

Наступного ранку чудова пляжна погода - яскраве сонце, легкий бриз. В пляжному кафе снідаємо аджарським хачапурі, власниця також пригощає яблучним пирогом власного виробництва. Трохи загоряємо, а під обід вирішуємо сходити в фортецю Гоніо, яка памятає ще аргонавтів. Йти також жарою та ще й по рухливій трасі не дуже приємо, тому сідаємо на автобус. Три хвилини, і ми при вході у фортецю. Її площа 4 га, фактично нерушеним залишився фортечний мур, на який можна піднятися. Всередині - невеличкий музей з кондиціонером історії фортеці та зелена галявина.

Оглянувши фортецю ловимо попутку в Кваріаті. Водій, мешканець Кваріаті, лає всю дорогу вірмен, за поїздку просить 5 грн. Далі валяємося на пляжі, а ввечері вирішуємо зїздити на митницю Сапрі.

В Сапрі Грузія завершує будівництво монументального пункту пропуску у формі вітрильника. Крім цієї споруди тут є пару забігаловок і магазинчиків, два чи три пансіонати, стоянка таксі та маршурток, гори навкруги та пляж. На пляжі можна впритул підійти до межі грузинської землі. На самій межі сидить на табуреті грузинський прикордонник та просить далі не йти, щоб не стати порушником кордону, і тоді він змушений буде вас затримати. Жодного колючого дроту, парканів, контрольно-слідових полос. На турецькій стороні видно мечеть, яка красиво підсвічується різнокольоровими ліхтарями.

Ще в Сапрі (т. зв. Верхнє Сапрі) є дуже стара церква, але ми до неї не дійшли бо стемніло. В Кваріаті (2,5 км) повертаємося пішки, дорогою минаємо водоспад, коло якого висадився Андрій Первозванний і почав свій шлях Грузією. Тут стоїть масивний памятник Апостолу, народ купається під водоспадом.

На третій день вирішуємо відвідати Батумський ботсад, зїздити у гірську Аджарію та подивитися батумський танцюючий фонтан. Щоб бути вільними у пересуванні та враховуючи те, що фонтан працює з 21 год., їдемо своєю машиною.

З огляду на те, що активне життя у будні дні батумці починають не раніше 10.30-11.00, без проблем паркуємося в самому центрі Батумі. Пємо каву у кафе, що розшатувалося в будинку, в якому в 1905-1912 рр. періодично зупинялася Леся Українка (про це говорить меморіальна дошка українською та грузинською мовами).

В туристично-інформаційному центрі намагаємося довідатися дорогу до аджарських водопадів (поїхати на них нам рекомендувала наша хазяйка в пансіонаті, але як до них доїхати на машині не змогла точно пояснити, запропонувавши послуги шофера з машиною). У цьому центрі нам також не дуже допомогли його молоді вродливі працівниці. Їм на допомогу прийшов таксист, який почав нам довоіл активно пропонувати свої послуги і говорити, що ми своєю машиною туди не заїдемо (ага, а він на своїй потріпаній вектрі заїде

). Нарешті, вдалося хоча б зясувати назву села - Чхутунеті, біля якого ці водопади. (хоча, потім виявилося, що то не ті водопади, але все одно було цікаво)

Вирушаємо в батумський ботсад. Він має два входи-виходи - один на Зеленому мисі, інший - в Аграрній академії, між ними більше 2 км. Батумці охоче нам підказують, що краще входити-виходити через Зелений мис. Парковка перед входом хоч формально і безплатна, але поділена між колоритними дідками. Паркуємося і йдемо в сад.

Батумський ботанічний сад це щось надзвичайне, його варто обовязково відвідати. Напевно так виглядає рай. Сад дуже доглянутий, всюди є охорона, можна взяти екскурсію садом на електроавтобусі. У саду представлена флора усіх континентів і частин світу. Провівши у саду зо 3 години їдемо на водопади.

Сідаючи у машину даємо дідку 1 ларі, він невдоволений, просить ще пару ларі, а взамін пропонує нам аджарські лимони. Ми відмовляємося, вбиваємо в навігатор назву села на водопадах.

Минувши Батумі виїжджаємо на трасу на Ахалкацихе-Боржомі, потім зїжджаємо з неї і піднімаємося в гори. Через пару км асфальт закінчився, почалася грунтовка. Доїхали ми до Чхутунеті, але де водопади? Тут нам на допомогу прийшов Надар - мешканець села. Він добре говорив російською, бо з його слів працював водієм-дальнобійником в радянські часи. Неспішно зясувавши наші проблеми Надар охоче згодився нас провести, але за однієї умови - ми після відвідання водопаду їдемо до нього на обід.

Проїхавши ще з 2 км козячою стежкою в гору зупиняємося коло водопаду висотою з 30 метрів. Тут Надар нам і пояснив, що ті водопади, про які всі говорять трохи в іншій стороні, і взагалі не варто на це гаяти час, а їхати до нього.

Живе Надар з дружиною, сином, невісткою та внуком і великому домі, має пару корів, город, де росте все, що потрібно (виноград, кукуруза, помідори, огірки, фасоля, капуста, цибуля, аява, хурма, персики, абрикоси, яблука, груші, ліщина), має власне джерело з дуже смачною водою. Я за обідом випив зо два літри цієї води. Купує тільки хліб, сіль та пиво (горілку жене сам з айви та хурми, а вино - з винограду).

Жінки швидко накривають на стіл - домашнє вино, помідори та огірки, тушена фасоля, домашній сир та йогурт, кава, ліщина. За столом відчувається, що Аджарія до 1870 р. була під турками. Лише дружина Надара та дві сусідки віком за 50 сіли з нами за стіл, а невістка ні. Вона лише подавала на стіл та була здебільшого на кухні. За стіл так і не сіла.

За їдою говоримо про життя. Надар жаліється на складнощі - роботи жодної, обоє синів перебиваються заробітками в Батумі, він сам живе лише завдяки городу. Однак, каже, що нарешті влада відремонтувала сільську початкову школу і прислала вчителів, відновила роботу амбулаторії та щоденне чергування в ній медсестри. Великі надії покладає на туризм, адже в околицях села багато памятників історії - церкви, фортеці, камяні мости частів цариці Тамари. Влада вже ознакувала їх усіх, встановлені знаки маршрутного орієнтування (виглядає трохи дивно - грунтовка середньої якості та нові блискучі вказіники), в самому селі працює етнографічний музей. Сам Надар хотів би перетворити свій будинок на гастхауз, розпитував, скільки б ми готові були б платити за проживання (повний пансіон).

Надар нас запрошує заночувати в нього, але ми чемно дякуємо. На прощання дарує півлітри власної горілки (в пляшці з-під Боржомі, завдяки цьому я провіз цю горілку до Києва) та свіжозібрані лісові горіхи.

Сповзаємо від Надара вниз до траси і їдемо в Батумі дивитися на танцюючі фонтани. Треба заздалегіть зайняти лавочку, бо народу збирається багато. Рівно о 21.00 починається вистава. Шоу триває 15 хв. Народ починає потроху розходитися і ми вертаємося в Кваріаті.

Завтра нас чекає майже 200 км переїзд в Боржомі через гірську Аджарію і Годердзький перевал.

Батумі-Боржомі-Тбілісі і дорога в Київ.

Раненько покидаємо Кваріаті, і вже знайомою нам трасою Батумі-Ахалцихе рушаємо на Боржомі, до якого під 200 км. Ми думали, що за 3 години будето там, але їхали всі 7.

За пару км від Батумі дорога починає драпатися вгору, минаємо розвилку на Чхутунеті, жартуючи, чи не заїхати до Надара на сніданок. Чудовим асфальтом і постійними серпантинами доїжджаємо до Хуло (85 км від Батумі), зупиняючись по дорозі коло Дандальського арочного камяного моста, збудованого царицею Тамарою. В Хуло, який інтенсивно перетворюють на курорт, асфальт несподівано закінчується. Попереду 50 км грейдера та грунтовки, але ми цього ще не знали.

Повземо вгору - 800, 900, 1000, 1200, 1500 м над рівнем моря, а дорога петляє все вище і вище. Лише кілометрові стовпчики підтрведжують, що ми на правильному шляху. Але трафік дорівнює нулю - лише час від часу на зустріч їдуть маршруттки-старезні Форди Транзити. Іншого трафіку ми так і не побачили. Радий, що поставив свого часу захист картера - час від часу черкаю по нерівностях дороги.

Нарешті викарабкуємося на Годердзький перевал - 2035 м на рівнем моря. Тут розвалини доволі великого ресторану ще радянських часів, пару магазинчиків і все. Виходимо з авто - холодно, сильний вітер. Наша поява викликає непідробний інтерес у місцевого дідка, каже, що до асфальту вже зовсім близько (кілометрів з 25, як потім виявилося).

Рухаємося вниз. Разюче міняється пейзаж. Якщо в Аджарії гори були вкриті буйною рослинністю, то тут лише рідкі соснові ліси. В кількох місцях дорога перетворюється фактично у стежку, доводиться вбрід глибиною в 20-30 см форсувати чисельні струмки, що збігають з гір. Будь-які відбійники, знаки відсутні. Лише кілометрові стовпчики.

Останній серпантин, і ми нарешті на рівній площині. Минаємо древній Замзький собор, ще пару км і селі Андігені починається ідеальний асфальт. Вїжджаємо у т.зв. грузинську пустиню. Голі скалисті гори, майже немає дерев.

Під Ахалцихе вискакуємо на трасу, що йде від турецького кордону. Починається інтенсивний рух, учасниками якого є турецькі та іранські фури. Ще 40 км і ми в Боржомі.

Чесно кажучи, ми очікували, що всесвітньовідомий курорт виглядатиме більш доглянутим. Більшість з санаторіїв радянського часу заселені ще з 1991 р. біженцями з Абхазії та Південної Осетії, і мають просто страшний зовнішній вигляд. Паркуємося на ценральній вулиці, вона ж траса на Тбілісі, йдемо в парк з джерелами мінеральної води.

Однак, в місті видно багато відпочиваючих, чути російську, турецьку, перську мови. Обідаємо в неприглядній таверні, де нас нахабно обраховують, користуючись нашим незнанням грузинської (зазначу, що це був один єдиний випадок за весь час перебування в Грузії).

Дорога до парку на ремонті, на підході до нього закинута помпезна новобудова готелю. Вхід в парк платний - 2,5 грн., при вході памятний камінь на честь відриття Саакашвілі і Ющенком першої черги відремонтованого парку у 2005 р.

Йдемо в глибину, пємо боржомі у природному вигляді - гидота рідкісна

++: тепла, смардюча і неприємна на смак. Випили по декілька ковтків, більше не ризикнули, щоби не мати проблем зі шлунком. У парку крім самого джерела є кінозал, поношені дитячі майданчики та атракціони, купальні та канатка на найближчу гору, де встановлено оглядове колесо.

Розуміючи, що в Боржолмі робити більше нічого, вертаємося до машини і виїжджаємо на Тбілісі. По дорозі заїжджаємо на кінцеву станцію вузькоколійки на Боржомі-Бакуріані, черговий повідомляє, що поїзд на Бакуріані їде лише зранку, тривалість подорожі - 2 год.

В Хашурі виїжджаємо на дорогу Батумі-Тбілісі, тим самим замикаємо аджарське коло нашої подорожі. Перед Горі я пережив черговий водійський шок - обгін по-грузинськи тихохідного транспортного засобу. Скажу лише, що джигіти і джигітки (в Грузії доволі багаго жінок за кермом) обганяли як по правій обочині, так і по лівій обочині, причому обгон по лівій був одночасно двійним та пропуском зустрічного транспорту. Повний аншлаг настав, коли перед тихоходом пастухи вирішили через дорогу перегнати стадо корів.

Два наступні дні в Тбілісі присвячуємо закупці сувенірів та подарунків рідним і друзям. Відвідуємо продуктовий ринок "Дезертирка" та "Золотий дім" коло залізничного вокзалу, де затоварюємося місцевими сушеними приправами, кавою та ювелірними виробами (головним чином, грузинською емаллю), катаємося на тбіліському метро, йдемо в аналог нашого "Пирогово".

У неділю ввечері з нашими друзями розслабляємося у тбіліських банях, про які писав свого часу Пушкін. Вода у банях - сірчана. Беремо два кабінети напівлюкс (175 грн/год/кабінет), замоляємо банщиків і грузинський чай.

У кабінеті - басейн з сірчаною джерельною водою температурою за 40 градусів. Для чоловіків банщик тільки чоловік, для жінок - жінка. Відмокнувши 40 хв в басейні лягаю на гранітний стіл. Рукавицею зі старого персидського килима банщик Мамуд (150 кг ваги, колишній самбіст) знімає в буквальному розумінні цього слова з мене шкіру (такий собі пілінг). Крім банних справ Мамуд робить ще й масаж. 2 години в баннях пролітають непомітно. Окремо розраховуємося з Махмудом (200 грн. за його послуги) і виходимо на вулицю. Нам стає реально холодно, хоча температура повітря за 30 градусів.

Останній день перед відїздом просто бродимо Тбілісі, закуповуємо вино та коньяк (взяли лише те, що дозволено російськими митними правилами, могли взяти і більше випивки, бо росіяни навіть не цікавилися цим на кордоні), грузинські варення з лимону, баклажан та перисків, пару коробок грузинських цукерок та пару банок соусів.

Дорога додому.
З Тбілісі стартуємо в 3.45 за Київським часом (напередодні довго відзначали завершення нашої подожі у Грузію з друзями у них вдома, мені вдалося лише покимарити пару годин). На Лукойлі заливаємо повний бак 95 (мені його вистарчило аж на 800 км - рекорд) і за Мцхетою беремо курс на Казбегі.

Такий ранній виїзд був зумовлений тим, щоби в числі перших бути на грузинсько-російському кордоні, який відкривається з 6 ранку. Схід сонця зустрічаємо перед Гудаурі, це незабутні враження. Долаємо Хрестовий перевал, на спуску з нього обганяємо пару вірменських машин. Перед 7 ранку ми на грузинському пункті пропуску Даріалі, нікого на виїзд з Грузії нема. За 3 хв. проходимо паспортний контроль, грузинській митниці та іншим спецслужбам ми не цікаві. Останній шлахбаум, і до побачення, Грузія. На віїзд у Грузію стоїть чимала черга з російських, вірменських та українських легковиків.

Проїжджаємо нейтральне територію, перед воротами російського КПП "Внрхній Ларс". Перед нами взагалі нікого, швидко заповнюємо міграційні картки та проходимо паспортний контроль. Зміна митників та ж сама, яка нас випускала з Росії 12 днів тому. Просять лише вивантажити речі з машини та відкрити чемодани. Поверхневий контроль речей та машини. Цівавляться, чи є заборонені предмети (наркотики, зброя), алкоголь їх не цікавить. На цому митний контроль завершено, відганяю авто з лінії контролю і йду оформляти тимчасовий ввіз. Перед мною чолік 5 - водіїв фур з Вірменії, України та Молдови. Півгодини очікування і моя декларація проштампована. Виїжджаємо з митниці на Владикавказ.

За пару км вже знайомий пост гаїв в селі Чмі. Гаїці зайняті "доїнням" тих, хто їде на кордон. В їх лапах двоє ленд-крузерів з харківськими номерами та Х5 з вірменськими. Нас зупиняють лінивим помахом палки, але ніхто не підходить. Окремо в кишеню кладу 50 рублів, беру документи і йду до гаєрів. Серед них той, якому дав 100 рублів, їдучи в Грузію. Він лише запитує, чи добре відпочили і каже їхати далі. Повертаюсь до машини і попадаю в руки інших гайців, які за пару сот доларів пропонують свій супровід. Жартома відповідаю, що якщо супровід до Києва, то я б їх найняв, вони сприймають це серйозно та кажуть, що треба їм оформити відрядження, а це довго. Починаю з ними розмову за життя, їх цікавить, де працюю, на що відповідаю, що моя робота дозволяє мені їздити лише на французі (а французькі авто в Пн. Осетії та Кабардино-Балкарії не в пошані). Гаїшники погоджуються зі мною, що раз в мене Сітроен, то і грошей на супровід нема, а сама машина нікого не зацікваить. Однак, просять щось за проїзд, їх влаштовує 50 рублів.

Владикавказ минаємо без пригод, ми нікого не цікавимо. В Беслані виїжджаємо на федералку "Кавказ", за Бесланом доїжджаємо до розвилки на Прохладний-Георгієвськ-Ставрополь, вирішуємо поїхати для різноманіття федеральною трасою. На кордоні Пн. Осетії та Кабардино-Балкарії нас зупиняють на посту, але тільки мельком дивляться документи і відпускають.

Починається реконструкція траси - обмеження 30 км/год, інтенсивний трафік, повно гаїшних засад. Плетемося через Кабарду. На посту в Баксані (там, де відгалужується від федералик дорога на Ельбрус) зупиняють знову. Молодий гай, що російською знає лише пару слів

, забирає документи і починає щось розповідати про якість полоси і т.п. Я йому кажу, що його не розумію, даю йому 50 руб., а він стоїть на своєму. Веде мене в потріпану патрульку, де разом зі своїм таким же колегою починають мені розповідати про полоси і смуги. Я включаю дурника і кажу, що я там не їхав, а вони зі мною тратять гроші, адже в той час інші водії їдуть безплатно через їх пост. Пропоную їм вже 150 руб. Вони починають мене лякати тим, що напишуть на мене рапорт в прокуратуру за дачу їм хабара. Я вибираю іншу тактику - питаю, чи люблять вони футбол (згадав, що маю пару значків із символюкою Євро-2012 та Динамо-Київ). Тон розмови міняється, вручаю їм по значку. Вони вже готові віддати мені доки. Тут появляється їх начальник і забирає в приміщення посту. Гай злякано тицяє мені доки, але каже, щоби у журал на багажнику патрульки поклав могорич. Я з чистою совітю кладу туди 50 руб. і відїжджаю.

Нарешті закінчуються Кабардино-Балкарія, проїжджаємо кусочок КарачаєвоЧеркесії, і ми в Ставропольському краї. Вїзд в нього стереже солідний пост, озброєний БТРом. Примусова зупинка, працюють кінологи з собаками. Гай волає, щоби не затримуватися і проїжджати. В Пятигорську втрачаємо майже годину в пробці - з двох сторін федералки величезний базар, авто паркуються прмяо на проїжджій частині.

У Мінводах при дорозі засікаємо ресторанчик, там і снідаємо і обідаємо (вже далеко за полудень). Минаємо Невинномиськ, Армавір, Кропоткін. На новозбудованій розвязці в Павловській (тут закінчується федералка "Кавказ", виїжджаємо на федералку "Дон") заїджаємо на заправку - на одометрі майже 800 км від Тбілісі. Останніх 200 км до Ростова проїжджаємо без жодних проблем, гаї на посту Цукерова балка зайняті "бандою рокерів" - групою молоді на дорогих байках з московськими та пітерськими номерами.

В Ростов приїжджаємо вже після вечірнього піку, навігатор нас веде на таганрозьку трасу. Ще година, і ми на кордоні в Успенці. Росіян проходимо за 15 хв., наших - за 5, нікого нічого не цікавить. Телефонуємо в мотель в Донецьк, де зупинялися, коли їхали в Тбілісі. Там на нас чекають.

Ідемо в Донецьк. За годину селимося в готелі і відрубуємося. За цей день пройдено 1100 км.

Наступного дня в 6 ранку ми вже на колесах, їдемо на Донбас-арену, потім гуляємо парком кованих фігур коло Донецької міськради та стартуємо на Дніпропетровськ.

Вирішуємо, що ми вже нікуди не спішимо, тому приїдемо в Київ, коли приїдемо. В Дніпрі паркуємося на набережній, обідаємо та трохи відпочиваємо від спеки. Далі Олександрія, Знамянка, Сміла, Обухів, Київ. Подорож закінчена.

Сухі факти - подорож тривала з 5 по 20 липня, дорога в Грузію зайняла 3 дні (2500 км, старт був з Коломиї), зворотня - 2 дні (1900 км). По Грузії - 1000 км. Спалено за поїздку 450 л. 95 бензину. На все пішло 1500 доларів США.

Готовий до відповідей на питання.