Концовка неправильная. Васе дали медаль "за отвагу" и отпуск в сочи на 2 месяца.
та подожди, Вася еще будет главным свидетелем в Гаагском трибунале тут "Охота за Васей сепаратистом", Том Клэнси нервно курит ТС, пиши еще
- Ну ты мне скажи, братэла, ну чё вы нас, донбасян, так ненавидите? Ты ж видишь, документы на троллейбус в порядке, так пропускай! Украинский лейтенант в форме «Службы охраны Донбасской Зоны» на секунду оторвался от бумаг, в которой указывалось, что данный троллейбус списан муниципалитетом г.Никополь за негодностью и передан в качестве гуманитарной помощи народу Лисичанской народной республики. - Ну что Вы, что Вы, - на чистом донбасском языке ответил лейтенант, - мы с огромной теплотой и заботой относимся к жителям всех республик Донбасса! - Не лей тут мне, Жжёного не надуришь! Я вас, хохлов, давно знаю. Ненавидите нас, бо завидуете нашей духовности! Думаете, если автобанов понастраивали и жрете в три горла, так лучше нас стали? А вот и хрен! Лейтенант вздохнул, отдал документы и махнул рукой, мол, проезжай, бедолага. Жжёный тут же отдал приказ трогаться, и колонна из БТРа и привязанного к нему троллейбуса отправилась в неблизкий путь вглубь Зоны, до родного Лисичанска. Хохлы остались позади, и на душе Жжёного сразу полегчало. С хохлами всегда тяжело. Хрен поймешь, чего им надо! Например, им жутко не нравилось, что донбасяне ездят на БТРах. Зыркают на тебя, как на прокаженного! А в Донбассе все проще и понятней, по-людски. А то, что убивают почем зря, так и правильно, все равно жрать нечего. - Братан Президент, - обратился к Жжёному один из двух его сотоварищей, бывалый бандюган Матвей, - подъезжаем к Кураховскому Паханату! Может объедем его, уж больно они нас, демократов, не любят. Это была правда. Кураховские страсть как не любили лисичанских и других, у которых были выборы. Сами кураховцы мерялись на кулачках и так выявляли нового Пахана. Жжёный слегка призадумался. Легко сказать, объехать! По одну сторону от Паханата располагалось здоровенное водохранилище, а по другую змеился наземный тоннель-углепровод, охраняемый чеченами. По тоннелю, уходящему в далекую даль, чечены переправляли в Украину добытый в Донбассе уголь. Охрана была злобная, и при попытке приблизиться к тоннелю стреляла на поражение настоящими пулями. Рискованно! Но и ехать напрямик невозможно, бо отожмут троллейбус. Три вооруженных мужика - сила немалая, но кураховские считались на Донбассе особо лютыми. Решили все-таки свернуть с трассы и объехать водохранилище, тем более что и трассы никакой не было, только память о ней. Да и ехать через развалины Донецка не хотелось из-за огромных крыс, которые могли повредить волам, тащившим БТР и троллейбус. Караван взял курс на север. Места были унылые, малолюдные, и следующие двое суток прошли спокойно. Лишь однажды мимо БТРа просвистела пара стрел, выпущенных местным фермером, владельцем огромного конопляного поля. Фермера быстро порешили, а недозревшей коноплей затарили почти половину троллейбуса. Больше происшествий не было. Старый Матвей настолько расслабился, что перебрался в троллейбус, где роскошествовал на мягких сидениях, пожевывая ароматную коноплю. Жжёный тоже с удовольствием покинул бы раскаленный БТР, но не по чину Президенту свободной демократической республики передвигаться по Донбассу как лоху. Конечно, раньше он и сам был лохом, и (страшно вспомнить) работал у чеченов на шахте им. Ахмада Кадырова. Но его выгнали по беспределу, после того как он прирезал и пустил на мясо шахтного осла. С тех пор началась настоящая, вольная жизнь, принесшая Жжёному четыре шрама на теле, ожег на лице и роскошную золотую цепку Президента Лисичанской республики. Но сейчас приближались новые выборы, и троллейбус должен был стать тем щедрым куском, которым он заткнет пасть стремному электорату и позволит вновь отписать сочный щелбан главному конкуренту, Пузану. Так, без происшествий, они проехали мирные развалины Дружковского Пацаната, где в давние времена власть захватили малолетние пацанчики и умудрились всего за пару лет перебить всех жителей, а затем и друг друга. Было тихо и безветренно. А потом пришла беда. Ночью на караван напали волки и крепко погрызли Матвея. Дурень оставил двери открытыми, чтобы не задохнуться ароматом сохнущей конопли, и за это едва не поплатился. Смотреть на умытого юшкой старика было невозможно. Жжёный хотел было пришить доходягу, но второй сотоварищ, Крыса, смекнул, что совсем недалеко, под Славянско-Путинском, работала укропская Миссия, где были настоящие врачи. Меньше всего Президенту хотелось ехать к заносчивым хохлам на поклон, но и верного подданного терять не хотелось. Тем более, Миссия находилась по пути в родную Республику. Официально укропский анклав назывался «Гуманитарно-просветительской миссией ЕС» и представлял собой участок земли среди выжженной степи, огороженный высоким железобетонным забором. У металлических ворот охранников не оказалось, но когда Жжёный попытался войти, откуда-то с боку раздался голос невидимого укропа: «Хто вы йе и чёго бажайетэ». Президента передернуло от невыносимого отвращения к «мове», но он нашел в себе силы ответить. Невидимый голос тут же перешел на донбасский и объявил, что они могут пройти, предварительно сдав оружие. Жжёный знал об этом идиотском правиле, но все же покочевряжился немного для понту. Однако оружие снял и положил его в ящик, выехавший прямо из бетонной стены. - Слышь, сопрете тралик, я всех тут урэкаю, - грозно прикрикнул Жжёный, но невидимый голос даже не ответил. Испугался, наверное. На территории Миссии оказалось неожиданно зелено. Вдоль аллеи стояли бюсты каких-то мордатых укропских Президентов, имена которых Жжёный даже не запоминал, потому что они не слишком вмешивались в дела Свободной Зоны. «Подумаешь, памятников понаставили», - ничуть не завидуя, подумал Жжёный. На территории Донбасса тоже было целых два памятника. Первый лежал недалеко от кротоводческой фермы в Луганске и изображал конного Жириновского, автора ненаписанной конституции Новороссии. Второй памятник находился недалеко, в Краме, и посвящался героям, сбившим укропский «Град», который, как рассказывали старожилы, некогда подлетал к мирным донбасянам и расстреливал их в упор. Не по-пацански поступал, в общем. На лужайке сидели донбасские дети и изучали разные языки - донбасский, укропский и пиндосский. Жжёный хотел было выматерить детей-предателей, но в этот момент к нему подъехала самодвижущаяся машина, из которых выскочили дюжие укропы в зеленых халатах и молча схватили Матвея, свисавшего с плеча Президента. - Слышь, не вылечите пацана, я всех тут урэкаю, - грозно прикрикнул Жжёный, но мужики в зеленом даже не ответили. Испугались, наверное. Выбравшись с территории Миссии, Жжёный вздохнул полной грудью. Перед ним лежала степь, выжженная и вольная, дарующая свободу и истинную духовность всем, кто не лох. Поредевший отряд продолжил свой нелегкий путь. Рассусоливать времени не было, успеть бы до выборов! Чтобы волы двигались быстрее, Жжёному пришлось выкинуть нахрен коноплю, тем более что кайфу от нее почти не было. Крыса попытался было вякнуть, но тут же получил прикладом в зубы и затих. А когда от троллейбуса отодрали пару тяжеленных деталей, волы пошли еще быстрее. Деталей было жаль (металлолом!), но опоздать на выборы было западло! И они успели! Народ уже вовсю кучковался на центральной площади Лисичанска, готовясь к свободному волеизъявлению, когда показалась красочная кавалькада: ревущие волы, Жжёный на броне, в сияющей золотой цепке Президента, и диковинный, почти новый троллейбус, расписанный непонятными укропскими словами навроде «Житлобуд» и «Нікопольські ласощі». Жжёный тут же приметил Пузана, гордо стоявшего в окружении нескольких старух. Настроение Президента тут же улучшилось: возле Пузана лежал лишь одинокий серый мешок. И больше ничего предложить электорату он не мог! Победа была у Жжёного в кармане. По праву Президента он выступал с выборной речью первый. - Любимый мой, дорогой народ Лисичанской народной республики! Пять лет я заботился о вас, защищал от северодонецких уродов, взорвал их мост и почистил наш колодец! А теперь я дарю народу ЛНР этот роскошный подарок - настоящий троллейбус, отбитый с боями у хохлов! Теперь вы не будете ютиться в сырых копанках и землянках, а сможете ночевать на его мягких сиденьях! Голосуйте за меня! Народ яростно захлопал Вождю, но, к удивлению Жжёного, Пузан не только не пришел в уныние, но даже стал улыбаться. Взойдя на возвышение, торжествующий конкурент произнес: - Люди Донбасса! Если вы изберете меня, я подарю вам этот мешок гречки! Каждому достанется по килограмму настоящей российской гречки! Это говорю вам я, ваш будущий Президент! Дальнейшую речь Жжёный уже не слушал. Шансов на победу не было. Это был крах, провал, катастрофа! Голова стремительно наливалась раскаленным свинцом. Теряя от жары и отчаяния остатки сознания, он даже не почувствовал, как Крыса снимает с него Золотую цепку Президента, чтобы отдать ее новому лидеру Лисичанской народной республики, оплоту демократии Свободного Донбасса.
Дійсно, не вгадали б.
норм
Пока Вася стоит охреневший над трупами москалей думает над смыслом жизни, я тут нового персонажа придумал. Знакомьтесь, Таня:
Таня устала. Она уже второй час подряд пыталась найти хоть что-нибудь стоящее для ребят, но не тут-то было. Все нормальное разобрали еще на прошлой неделе, и Таня начала обзванивать какие-то левые интернет-магазины, которые торгуют военной тематикой. Ей пытались впарить или жилеты для страйкбола, или кормили завтраками - мы узнаем, мы подвезем. Да не подвезут они ничего, нет у оптовиков. Вообще удивительно как так получилось. Еще пару месяцев назад в ее размеренной жизни все было хорошо - готовились к свадьбе, карьера в агентстве шла в гору. Как там у классиков - ничто не предвещало беды. Да, был майдан, да, помогала, но как то вяло. А когда начали убивать - вообще из дома не выходила. Уже потом узнала что Паша в те дни был не в командировке, а на Майдане. А сразу как началась война - Паша бросил все и пошел в военкомат. Она сначала просила, потом умоляла, потом истерила - не помогло. Вроде никогда не был патриотом, обычный парень, но очень справедливость любил. Так и сказал когда провожала - а как мне детей воспитывать если я дома буду сидеть? Теперь не то что дети, свадьба непонятно когда будет. Призвали в мотострелки. Сначала Таня ничего не знала. Приехала как то в часть к Паше на день открытых дверей - а солдаты ходят кроссовках. Начала спрашивать - оказывается нет на складе обуви. Прежний нач тыла под следствием, новый концы с концами свести не может. Ни бензина, ни запчастей. О бронежилетах никто и не мечтает. А через две недели слаживание закончится и отправят в АТО. Ну и Таня через пару дней привезла Паше и берцы, и каску, и нормальный бронежилет - а он брать отказывается. Как говорит я возьму а ребята что делать будут? Тогда она пошла к шефу и все рассказала. Для убедительности еще чуть поплакала - не играла, просто так получилось - и шеф помог. Когда привезли броников на целый взвод - Паша сиял. Командир батальона дочкой назвал, а потом спросил не может ли она еще чуть. Пропадут ведь ребята. И Таня смогла. Она вообще была пробивная. Недосыпала, искала, ездила, в фейсбуке завела группу. В итоге ее затянуло так что с работы пришлось уволится, а когда Пашину часть перевели под Славянск - вернулась в Харьков к родителям, чтобы быть к нему ближе. Так и моталась последнее время - Киев-Харьков-Славянск и по кругу. Вот и теперь сидела в Киеве уже третий день собирала заказ. Почти все собрала, но броников нигде не было. Даже тепловизор бывший шеф привез из Китая контрабандой - а бронежилетов найти не могла. Зазвонил телефон: -Алло, Тань, ну что там, когда едем? -Да вечером. Даже если не найду - повезем то что есть. -Ну держи в курсе. Пока. Юра тоже помогал, у него брат под Краматорском и бус Т4. Они познакомились в мае и уже три раза вместе возили помощь. Броники нашла во Львове. Там волонтеры умудрились местных привлечь - через границу можно было пронести для собственных нужд, вот и носили. Таня представила себе картину как ее бабушка в бронежилете и каске доказывает таможеннику что это для самозащиты и улыбнулась. Это было бы смешно если б не было так грустно. У львовских ребят деньги закончились и они согласились отдать по входной цене - было б за что купить - они себе еще натаскают. Поездку нужно было откладывать, броники передадут проводником. Позвонила Юре, договорилась - утром на вокзале он заберет, номер вагона скинут смской - и за ней заедет. На сегодя можно было заканчивать - надо выспаться. Взяла телефон, набрала Пашу - нет связи. Там часто нет связи, увидит пропущенный - позвонит. Таня еще зашла в фейсбук чтоб выложить свежий отчет по закупкам - быстро не получилось. Когда собралась домой было почти одиннадцать. Спешить некуда, спускаться на Контрактовую - двадцать минут и дома, в котором никто не ждет. Она шла расслаблено, стараясь забыться, но вдруг до слуха донесся резки протяжный свист. Мина. Рефлекс сработал моментально - упала на землю прикрыв голову, и тут же все поняла - народ фейерверки на Трухановом запускает. Люди вокруг смотрели как на придурошную, а она понять не могла как же так. Да такой один фейерверк сто долларов стоит. За этот залп который сейчас грохотал можно было купить несколько дальномеров, которых так не хватает. Она отряхнулась, никому ничего объяснять не стала, кому надо - поймет. Юра позвонил в семь утра и объявил - все нормально, сепаров давят. Он с братом только что разговаривал - из трубки гремит как в аду, толком поговорить не смогли, но понял что наступление идет довольно успешно. Сейчас Юра на вокзал за жилетами и сразу поедет к ней, пора собираться. Если нигде не задерживаться - вечером будут под Славянском. -Привет - Юра как всегда сиял оптимизмом - Паша звонил? -Нет еще - они условились что по утрам она ждет звонка - я уже начала переживать -Ниче, отзвонится. Сделай мне кофе пожалуйста. Выпили кофе, присели на дорожку и вышли к машине. Все пассажирское кресло было завалено бронежилетами - нужно было перегрузить в багажник. Когда Таня поднимала последний броник с пола взгляд скользнул под сиденье - там лежал автомат. Какой-то короткий, непонятно как там уместился, но точно настоящий. -Юра что это? - она перевела взгляд на него и снова на автомат - хочешь в тюрьму попасть? -Таня лучше в тюрьму чем в плен к сепараторам. Ниче не бойся все будет нормально - сказал как отрезал, и сразу стало спокойно. Юра умел убеждать, Таня знала - он словами просто так не бросается, как сказал - так и будет. Дорога была тяжелой. Она все врямя звонила Паше - не было связи. Когда уже приближались к Харькову - наконец пришла смска что номер на связи с сразу входящий звонок: -Привет малая, как дела? - он всегда называл ее малой, и Тане нравилось -Ты где пропадал? Паша я же переживаю. -Я на дежурстве был, а телефон сел, вот только что смог зарядить батарею. Что там у тебя, когда ехать собираешься? -Паш да я уже к Харькову подъезжаю, к вечеру у тебя будем. Вон Юра рукой машет привет тебе передает - Таня улыбнулась в трубку. Паша на пару секунд замолчал и повисла неловкая пауза: -Таня не надо ко мне сегодня ехать. Ты лучше выспись пожалуйста, а утром приедешь, хорошо? -А ты что совсем не соскучился что меня видеть не хочешь? - игриво спросила Таня. -Да нет, конечно соскучился, но понимаешь не все от меня зависит. -Паш мы уже настроились, Юру вон тоже брат ждет. -Ничего подождет. Кстати дай Юре трубку пожалуйста, у меня к нему дело есть. -Какое у тебя к нему дело, он за рулем ему говорить не удобно - Таня уже знала о чем они будут разговаривать. Опасно ехать и Паша будет убалтывать Юру чтоб Юра уболтал Таню заночевать в Харькове, а она будет делать вид будто ничего не поняла. Знаем, плавали. -Запчасти к Уралу кое какие раздобыть надо, ты не поймешь. Запчасти действительно были нужны, Юра долго уточнял что-то про ремни генератора и реле. -Сегодня наверное не успеем - Таню решили не убалтывать а просто поставили перед фактом - запчасти редкие, вряд ли найдем сразу. На авторынок заехали - Таня осталась в бусе. Юра пришел минут через сорок, сказал что договорился на утро - и поехали к Тане домой. Родители обрадовались будто бы прошел год хотя виделись меньше недели назад. Они очень сильно переживали, помогали как могли, и мать поседела последний месяц больше чем за всю жизнь до этого. Отец после ужина долго шушукался с Юрой, принес старые карты километровки и водил по них пальцем что-то рассказывая. -Вот здесь прямо не суйся, увязнешь. В прошлом году я там такие грибы собирал - закачаешься. Тут налево поедешь и прямо полями под Черкасское выедешь, ну а оттуда до Карачуна уже не промажешь. -Да я не поеду туда, кто ж пустит. В Изюме разгрузимся как всегда - парировал Юра. - Да и брату обещали ротацию - он тоже в Изюм приехать должен. -Поедешь не поедешь - запоминай, на войне все пригодится. Так и болтали они целый вечер. Отец заядлый охотник-рыболов и вообще любитель природы был оттуда родом и знал каждую тропку, а они больше слушали чем говорили. Юра уточнял и переспрашивал, отец рисовал обходные дороги, где в случае чего можно спрятаться, и куда лучше совсем не соваться. Утром быстро перекусили и поехали на авторынок, но магазин с запчастями открылся в десять, еще пол часа ждали заказ. Пока сидели - позвонил Паша сказал что его отправили на блок-пост с грузом и он не вернется до вечера. Ну что делать, придется ждать. До Изюма доехали быстро, вот только на блокпосту мент в форме "беркута" настроение испортил - а куда, а зачем, а открой багажник. Юра в конце концов не выдержал: -Ты капитан хочешь можешь со мной поехать если не сцыш конечно - там сам все увидишь. Или может я ребят попрошу - тут рядом- они свяжутся объяснят, а то я вижу до вас никак не доходит - Мент закипел, рожа красная, но смолчал - видно начало доходить. Их часть стояла сразу за Изюмом полевым лагерем, людей и снабжение на блок посты караваны возили, с одним таким Паша утром ушел. Там по дороге зеленка кругом - караваны постоянно обстреливали, именно там Таня впервые под обстрел попала. Сейчсас она туда больше не ездила - сгружали все в лагере и дальше уже ребята сами возили караванами - они лучше знали где чего не хватает. -Здравствуй Танечка, здравствуй милая - комбат сиял - а что ж ты не сказала что приедешь, я бы Пашу твоего никуда не отправил. -Так он знал что я еду, сказал вечером вернется -Вот как так можно - мне ничего не сказал. Не хочет своих ребят одних отпускать, боится. Ты давай отдыхай я сейсчас зампотыла пришлю - он разгрузку организует. Что бы мы без тебя делали... Командир ушел, но отдохнуть не получилось - к ним уже бежал Леха-снайпер, аж пыль поднималась. -Привет, как доехали, привезла? - с места в карьер начал Леша. Он ждал тот самый тепловизор который шеф привез из Китая возвращаясь з какой-то выставки - дурных денег железка стоит, но почти в половину дешевле чем тут покупать - на таможне по старинке дал сто баксов и пропустили. Конечно нехорошо, но надо, не для себя вез. Когда главный снабженец пришел они немного уже разгрузили - Леша спешил поиграть с новой игрушкой. Боковую дверь буса заклинило от перекоса и пришлось вынимать все сзади чтобы добраться к тепловизору.. Сергеевич сразу взялся руководить процессом. Позвал солдат, и дело пошло быстрее. Сзади были продукты - вода и консервы в основном, но много - главное чтоб не испортилось в жару и везти удобно ребятам на блокпосты. Потом матрасы, белье, спальники, целоксы, разгрузки, зубная паста и сигареты- чего только не было. Есть такая профессия - родину защищать. Родину они защищали авансом, когда ж оно образуется? Хорошо у Паши начальство нормальное не ворует, начальник - боевой офицер. Прошел Афган и знал что такое война. Его одногодки на пенсии уже многие, а он молодцом держался. А как началось - быстро порядок навел на вверенной территории, начальника службы тыла нового взял из своих бывших сослуживцев- тот в отставке давно был, бизнес построил и сыну передал, все честно на своем горбу вытянул. Работу теперь тянул сын, а Виктор Сергеевич получал часть с прибыли - и когда боевой товарищ позвал - он пошел, да как не пойти? Все это Тане рассказал Паша, который по должности был его заместителем, а на деле снабжал блокпосты и время от времени порох нюхал. Другие волонтеры все сами на блокпосты возят, а то сворует начальство пока к адресату дойдет - здесь же такого не было. Из размышлений ее вывел Леха, начал обнимать и даже лез целоваться: -Спасибо Танюша. Ты не представляешь но я такое до сих пор только в кино видел. Оно жизни спасет, Танечка. Спасибо тебе - уже включил и начал смотреть в тепловизор Леша, но Сергеевич его охладил: -Ты подожди Алексей нам надо сначала его как то оформить и на учет поставить, а там как командир решит кому выдать. Под роспись. Нехотя Леша спрятал игрушку назад в коробку и загрустил -Ты че нос повесил тебе его через час назад отдадут - сказал Юра - порядок должен быть Леша. Нам деньги люди шлют только потому что верят, а какая вера может быть без порядка... Пока закончили с разгрузкой, пока говорили с ребятами с передка, записывали пожелания - уже свечерело. Вот-вот был должен вернуться Паша, но вместо Паши пришел командир батальона: -Ты только не переживай Таня, но Паша сегодня не приедет - огорошил комбат - они на блок-посту заночуют, там безопасней чем ночью по зеленке переть. А завтра суббота я его отпущу - целый день погуляете. Вы как там, закончили, все в порядке? -Все нормально, товарищ полковник - вместо Тани отрапортовал Юра - а где Паша ночевать будет? -У брата твоего на Былбасовке. Не хотели в сумерках ехать, сепары фугасов понаставили. Да сам знаешь, что я тебе рассказываю. Завтра все вместе приедут, я им подмену послал - наконец то брата увидишь. За ребят можно было не переживать, их там много, если что - отобьются. Нужно было устраиваться на ночь, и Юра пошел к ребятам в палатку, а Тане раскатал матрас на полу микроавтобуса - на самом деле королевское место - большое, тихое и отдельное - никто не мешает. Таня долго не могла уснуть, хотела поговорить с Пашей но у него как всегда телефон выключен. В самом начале АТО включали, никто не думал что по телефонах огонь можно наводить. Проснулась она посреди ночи от того что кто-то открыл дверь в кабине -Таня ты спишь? - это был Юра - Таня проснись, мне нужно ехать. -Ты куда собрался посреди ночи? - она не хотела вставать, но появилось плохое предчувствие - что случилось? - Сережку ранили. Блок-пост обстреляли. Не сильно вроде, но им до утра не выбраться, а я на месте сидеть не могу, не дай Бог что-то серьезное. Твой отец полями дорогу показывал, прорвусь. -Юра а ты уверен что это правильно? И как мы туда проедем, нас просто не выпустят - уже совсем проснулась Таня. -Не нас а меня. Ты не едешь - он был очень серьезен. -Еще чего - взбунтовалась Таня - а это ничего что там Паша, вдруг с ним тоже что-то случилось? Юра я не останусь ты меня знаешь. Ему ничего больше не оставалось как согласиться. Да, это опасно и он за нее отвечает перед Пашей, но Таня упертая. Все будет хорошо. Из лагеря выехали без фар чтобы не нарваться на лишние вопросы.. До первой зеленки доехали минут за пять - здесь еще не опасно, скоро будет наш блокпост потом вторая зеленка, из которой уже стреляют. Не доезжая до блокпоста свернули направо в поле - как рассказывал папа возле прудов начиналась приличная грунтовая дорога, по которой можно бы объехать трассу. Юра старался где можно не держаться колеи - полевые дороги сепары минировали. Но фокус в том чтобы объехать все по большому кругу, куда диверсанты просто не доходили, да и не каждый знал как свернуть через лес на Ивановку, и потом полями, полями... До Черкасского ехали почти час - дорога плохая и незнакомая. Уже когда к блокпосту приблизились Юра позвонил предупредить что подъезжает - сказали выключить фары чтоб не отсвечивать лишний раз - это война. Паша подбежал сразу как только они подъехали, и вместо обнять-поцеловать накричал: -Таня ну что ж ты делаешь, зачем приехала - и уже к Юре - а ты не мог догадаться ее оставить? -Где брат? - Юра не счел нужным оправдываться -В землянке сидит - и уже в спину уходящему Юре - да жив-здоров он, не бойся. Царапина, от госпитализации отказался - Паша старался не терять чувства юмора даже на войне. Потом приблизился к Тане и нежно обнял - соскучился. На блокпосту никто не спал, все были возбуждены - доносилось эхо далеких разрывов. Таня не сразу поняла что все не так как обычно, скорее догадалась - куча злых мужиком в четыре утра должны спать, а они все в оружии и видно чего-то ждут. -Сепары драпают - ответил на ее вопрос Паша - бегут из Славянска почти всю ночь. Их наша арта утюжит, но как то вяло - много прошло к Краматорску. Да вон на дороге видно еще горит. Нет приказа стрелять, мы бы их... Таня спустилась в блиндаж посмотреть как там Сережа - с ним все было нормально. Задело плечо и контужен, но жить будет и наверно не стоило так рисковать пробираться полями посреди ночи. Но кто ж знал, могло ведь быть хуже. Закон бутерброда работает, и на войне в том числе. Кругом было относительно тихо, хоть время от времени постреливали очередями из чего-то крупнокалиберного - Таня по звуку понимала что это не автомат - но мины не летали, гранаты тоже. В блиндаже было жарко и она вышла подышать свежим воздухом. Уже совсем рассвело, и дорога внизу просматривалась как на ладони, хотя до нее было метров шестьсот. До сих пор что-то там догорало - скорее всего грузовик. Ребята из дежурного взвода рассматривали место пожара в бинокль, когда с поворота дороги появилась легковая машина. Лейтенант взял винтовку с оптикой и приник к окуляру: -Сепараторы точно. Водитель мой, остальным не стрелять. [*****] да они пьяные - машину водило, и на прямой это стало сильно заметно - большими зигзагами. Ну ясно-понятно, трезвые на машине днем сюда не поедут. Автомобиль подъехал к месту пожара и из него вышли четверо. Придурки, что они делают, неужели не понимают что на прицеле? -Не стрелять - скомандовал лейтенант. Там ребенок. - Таня вдруг поняла что четвертая фигура меньше и ее тянут за руку -Прикрываются суки - Паша присел рядом и Таня заметила как он сжал автомат - В детей мы стрелять не будем, они это знают. Пока один держал впереди ребенка двое других начали мародерить, оглядываясь по сторонам. Воинам оставалось бессильно смотреть, только сжав зубы от злости. Внезапно фигура поменьше вырвалась и побежала, и дальше все понеслось со скоростью молнии. Сепаратор поднял ствол - не целясь дал в спину ребенку короткую очередь, и одновременно нажал на спуск лейтенант. [*****] упал как подкошенный, а девочка - Таня почему то была в уверена что это именно девочка - по инерции продолжала бежать, но уже почти падала держась за ногу возле бедра - и в этот момент блокпост ударил со всех стволов по двум другим террористам. За секунду все было кончено, а для Тани центром галактики стала девочка: -Паша как она там, она в канаву у дороги упала, Паш помоги а - ее глаза наполнили слезы, но она понимала что нужно взять себя в руки а не то начнется истерика - и повторила почти беззвучно - Паш помоги ей пожалуйста. Паша уже бежал к БТРу. Лейтенант отдавал команды и все хорошо знали что надо делать. На бегу Паша бросил лейтенанту - Возьмите! - и не дожидаясь ответа запрыгнул на броню. Пол километра - минута и они уже там. Ребята рассредоточились прикрывая а Паша с кем-то полез в канаву. Всего пару секунд - ребенок уже в БТРе, и вдруг раздается выстрел. Паша присел и Таня все поняла, у нее просто застыло сердце. Так не садятся, так падают. Его моментально втянули во внутрь и БТР на всех парах полетел обратно. Они возвращались целую вечность, так долго длилась эта минута. Таня не слышала никого, она бросилась к БТРу. -Как он? - спросила как только открылся люк, но никто не ответил. Его молча положили на землю, жизнь уходила. Военврач сразу занялся раной, пытаясь остановить кровь, а она взяла Пашу за руку - у него не было сил даже сжать ее ладонь. -Тань, милая - еле слышно прошептал Паша. Слова ему дались тяжело, он не мог говорить. -Паша держись, не сдавайся - чуть сильнее сжала ему руку. Он открыл рот но говорил очень тихо. Таня склонилась ниже и еле расслышала: -Главное чтоб я умер не зря - и Паша закрыл глаза.
хорошо, но в конце печально а про Васю, вспомнилось, солдат Иван Чонкин, Войновича интересно, а Вася с Таней встретятся
интересно, а Вася с Таней встретятся
Наверно, если допишу. Планировал раньше свести их в подвале донецкого СБУ, но то таке.
А пока.. а поки я експериментую з сюжетними лініями. Ось знайомтесь, Микола. Форумчани, на якій мові краще писати?
Миколі вже тридцять сім а він до сих пір не зробив головного в житті - синів двоє, дерев посадив багато а от будинку не збудував. Не легко в нашій країні військовому збудувати дім - кар'єру робили пристосуванці, а таким як Микола лишалось гарувати з ранку до ночі і жити в одній кімнаті всією сім'єю. Не те щоб зовсім погано - він зміг на дві ротації попасти в Ірак де нормально платили, але на будинок не вистарчало. Дружина Валя вчителювала, отак і жили надіючись більше на чудо - останніх кілька років як прийшла нова влада грошей на армію було катма, про нормальне житло навіть не мріяли. Вже подумовували повернутись в село до батьківської хати яка стояла пуста - бо ж діти ростуть - аж тут почалось. Майдан здавався йому іграшковим - все відбувалось десь далеко, не зачіпаючи, хіба що начальство почало вчащати з різними перевірками. Перший справді тривожний дзвінок продзвенів коли в частину прийшли місцеві. В них не було ніякого плану, вони не знали чого хотіли але старші командири вийшли поговорити. Всі все розуміли, місцеві знали що ніхто зброї не дасть і на Київ маршем не вийде, та начальник частини мусів пообіцяти що стріляти в людей не будуть, хоч Микола навіть не міг припустити що така команда поступить. А потім кум взяв на віче шістнадцятого числа - за два дні перед бійнею. Микола їхати не хотів та той причепився: “Поїхали а то навіть не будеш мав що згадати на старість років”. Ну поїхали, ну покричали - а все одно не вірилось що можна щось змінити. Ще здивували Миколу велика кількість плакатів проти Путіна - здається при чому тут Путін? Тут наші проблеми вирішуються а не Росії - так і спитав одного випадкового попутника з яким разом повертались додому - той у відповідь цілу лекцію прочитав про Грузію, Придністров’я і навіть Сирію зачепив. Микола послухав та відмахнувся, подумав що в людей якась манія глобальної змови... Далі все відбувалося як в кіно, Микола не вірив що це насправді. За Кримом він вже пильно слідкував по новинах, дзвонив своєму товаришу з курсантських часів в Бельбек - той так і сказав - а як стріляти? Їх попередили що в разі спротиву знищать сім’ї, та й навіть якби не сім’ї - чим воювати? В них не було нічого крім стрілецької зброї та кількох мінометів. Вся техніка що була на ладан дихала, ламалась постійно, довели генерали до ручки. Якщо прийняти бій - вони протримаються добу в кращому випадку, а далі що, вмирати за генералів? Микола все розумів, в них так само в частині - що могли - розікрали ще за кращих часів, тепер розкрадали те що лишилось. І це найкраща залізна механізована двадцять четверта бригада, що ж тоді робиться в інших? А далі - більше - зарізали якогось хлопця на мітингу, захопили райвідділ міліції, пропав активіст один, другий - збоку все виглядало як дурна казка. Здається от-от все вляжеться, заспокоїться, найбільш агресивних візьмуть по тюрмах - влада працює, сил є достатньо - але без зайвого галасу в частині почали приводити в порядок техніку, і коли надійшов наказ висуватись - були готові. Створили тактичну групу, Микола - командир саперної роти - і поїхали під Красний Лиман, де вже були наші хлопці - на посилення.
-Коля, є наказ - перервав невеселі роздуми його друг і водночас командир саперного взводу Роман з легендарним шахтарським позивним Шубін - комбат викликає. -Пішли раз кличуть, засиділись ми в тому Лимані - Микола піднявся і пішов в штаб батальйону. Комбат почав з оперативної обстановки, говорив коротко і по ділу - тили прикриті, треба рухатись далі. Разом з нацгвардійцями завтра мусим звільнити Ямпіль, важлива задача - не дати підірвати міст через Сіверський Донець і розвинути наступ на Закітне. Миколина рота - інженерно-саперна, і міст зрозуміло дістався їм. -Всім все зрозуміло? - спитав комбат наостанку - З богом хлопці. Виступаємо в п’ятій ранку. Питання є? -Товариш комбат, я надіюсь нас знов не будуть чекати як на Лимані? - командир стрілецької роти Іван Лісогор натякав на витік інформації. Микола не знав хто здає ворогу їхні плани, але тільки сліпий не бачив що їх зливають - хтось здає сепараторам. Це було найгірше - розуміти що серед твоїх друзів щур який тебе здасть. -Можете передати всім. Коли я вирахую сволоту - він до трибуналу не доживе. Комбат дав зрозуміти що нараду закінчено. Звичайно це була страшилка, контррозвідці живий зрадник буде більше корисний аніж його труп, але що таке контррозвідка - теж живі люди, яких також можна купити. От і будь тут розумним - може і не страшилка. Солдати як взнають - точно пришиють і на сепарів зіпхнуть, попробуй щось доведи потім. Треба було налагоджувати взаємодію. Така от війна не за правилами - окрім власної роти потрібно подбати про прикриття - артилерію, розвідку, штурмову групу. Микола відповідає за міст і командир спитає про результат, нікого не цікавить як саме - задача має бути виконана. Взагалі він цим не повинен займатись, але той хто повинен давно мав бути на пенсії якщо не під трибуналом. Добре хоч з авіацією комбат домовився самостійно. Весь залишок дня Микола носився як навіжений - поруч стояла мінометна батарея - спершу до них, командира знав добре. Поки все узгодили - в роту спецназу приперся майже затемно, домовились що їхня розвідка вийде негайно, на зв’язку з’являться зранку, штурмову групу і броню пришлють о четвертій. Микола роздав всі накази по роті, нагадав щоб тримали язика за зубами і спробував поспати - завтра важкий день. Тільки заснув - десь далеко пролунав вибух. Кругом міста ліси, хлопці ставлять розтяжки, сепари зеленкою підбираються ближче щоб обстріляти, трохи пошумлять і відходять - інколи зачіпають розтяжки. Всі вже звикли. Наші відразу відкрили вогонь по зеленці - сон вже не йшов. Коли стихло - глянув на годинник - одинадцята, Валя мабуть заснула. Набрав номер і після першого гудка поклав трубку, якщо не спить - то відзвонить. -Не спиш? - Валя передзвонила відразу - Я теж не сплю, завтра в мене другий урок - зранку можна поспати довше. Ти як? -Все добре, службу несу. Що там діти, позасинали вже? -Так, сплять. В вас далі стріляють? -Стріляють - дружина відчувала коли він казав неправду - ти не турбуйся, в мене інша робота, я під кулі не лізу. Вони говорили десь з пів години, Микола слухав її голос, пригадував сміх синів, питав про сусідів, про школу, про все на світі. В житті до війни все було інакше. Як же воно дивно - щоб зрозуміти прості найцінніші речі треба поїхати на війну...
Тільки починало розвиднюватись а вже всі були готові. Десь там лівим флангом через ліс вздовж залізничної колії пішла основна група, яка зв’яже боєм ворожі сили і буде звільняти Ямпіль, а їм головне взяти міст на півдні. Взяти його не штука - з сепарів вояки як з жаби раки, а от підірвати можуть - розрахунок на те що не встигнуть, все треба робити швидко. В небі з'явились два вертольоти - вже взяли бойовий курс на схід - зараз почнеться. За хвилину звідти донеслися вибухи - наші почали наступ. -Тайга як чуєш? Мороз на зв’язку. Що в вас? - Микола викликав розвідгрупу яка вийшла звечора. -Чисто, через три кілометри засада. Прийом. -Тайга зняти можеш? Прийом -Ні їх забагато. Мороз план такий - справа озеро орієнтир група кущів в кінці берега. Вони будуть підпускати, а ти здалеку дай по кущам, ми їх ззаду поки обійдем. -Тайга вважай під наш вогонь не зайди. -Зрозумів. З Богом - рація стихла. -Їдемо - дав команду Микола і вони рушили. Три БТРи попереду - Миколин командний посередині, за ними трохи подалі чотири Урали - от і вся ударна група, та й більше не треба бо будуть один одному заважати. Ще було би добре танк, але не вийшло. Коли наблизились до озера Микола чітко визначив місце де засів ворог, і не доїжджаючи туди метрів чотириста дали по кущах чергу з КПВТ. Кулемет сік кущі і піднімав маленькі гейзери на піску, у відповідь з берега стрельнули гранатометом - вибухнуло метрів сто перед ними. Сепаратори не встигли отямитись як в тил вдарили розвідники - вони підійшли з флангу на дистанцію ближнього бою, і поки колона підійшла ближче - все було скінчено. Тьху-тьху без втрат. Розвідників взяли на борт і дали газу - звуки бою точно почули в Закітному - потрібно було поспішати. До мосту під’їхали майже впритул - там кущі і дорога в низинці - краще і не придумаєш, а ворожий блокпост за мостом на такому гарному горбику - видно як на долоні. Мінометники взялись коректувати вогонь і буквально з третього пострілу влучили під самі блоки - бетон покришило добре - Микола зрозумів що працює “Нона”. -Коля, міст заміновано - зашипіла рація - дивно як не зірвали - це був Роман, він чомусь не любив позивних. Микола з БТРу не бачив мосту, лише верхівку. Рішення прийшло швидко: -Юра давай лівіше туди за горб, звідти міст має бути видно - машина відразу рушила. Час від часу строчили бортові кулемети і в БТРі нічого не було чути, як вони замовкали - лунав шум бою, в якому щось зрозуміти було важко - блокпост за мостом обстрілювали з важких кулеметів і артилерії. Командний БТР на половину висунувся з-за горбу і також почав вести вогонь по блокпосту - з лівого боку прикриття було гірше - кілька мішків з піском і якісь дерев'яні шпали - це не бетон, діло повинно йти краще. Він виліз через десантний відсік, солдати вже зайняли оборону, кулемет голосно працював - Микола почав шукати позицію щоб оцінити що тут і як. Підповз на горбик поміж кущами, глянув в бінокль - так точно, міст заміновано, але якось дивно. На протилежному березі бетонну опору трохи обклали тротилом, ще цілий ящик стояв збоку - його відкрили і не використали - було добре видно червоні прямокутники вибухівки розсипані коло ящика -Шубін прийом Мороз викликає - там в ямі сапер сидить, треба зняти - Микола в оптику помітив як хтось на мить визирнув і сховався. -Зробимо - Роману не потрібно було пояснювати наказ два рази. Тим часом атака призупинилась. Кулемети не брали міцний бетон а “Нона” ніяк не могла влучити в середину блокпосту - затишшя було вигідне ворогам, воно давало їм час підірвати міст. Через хвилину Микола побачив як по воді в сторону мосту рухається якийсь кущик. Кущик підплив до берега і коли вже був під мостом - не було видно з блокпосту - поповз до колони мосту, біля якої сидів сапер. Коротка черга з автомата - сапера зняв, але раптом три орки спустились по насипу з мосту просто в спину десантнику. Він їх помітив трохи запізно, вороги почали стріляти швидше - з такої дистанції в хлопця шансів вижити не було. Миттєво справа від дороги по них вдарили ураганним вогнем - це наші воїни мстились за свого друга, але було вже пізно - курви пірнули в яму де раніше ховався сапер - вже не дістати, зараз будуть детонатор чіпляти - встановленого тротилу мало вистачити щоб зламати опору, хоча б одну - вже не проїдеш важкою технікою. Микола стиснув зуби від безсилої люті та раптом майнула думка - лівіше з горба сепаратисти відкриті, якщо проїхати трохи далі - їх можна буде зняти. Вернувся в машину, окликнув водія Юру і пояснив ситуацію. Всі розуміли - БТР підставиться просто під РПГ з блокпосту. Шанс тільки в швидкості - буде кілька секунд поки їх помітять і відкриють вогонь, за цей час треба зняти саперів. Стрілець-кулеметник все зрозумів з півслова і вони рушили - кількасот метрів по низинці, раптом машина задерла носа, видерлась на горба, потім ніс схилився додолу - і короткими чергами загарчав кулемет. Микола бачив як в ямі кришило все підряд, літали шашки тротилу, потім пролунав вибух - там нікого не могло лишитись живим. БТР вже почав здавати назад як раптом їм прилетіло просто в кабіну водія. Миколу відкинуло через всю машину, перід горів і їдкий дим від плавленої пластмаси почав наповнювати легені. Корма машини схилилась з горбу донизу і задній люк відкрився напрочуд легко - в сірому світлі з двору було видно ногу, за яку Микола вхопився і тягнув допоки не впав. Зрозумів - затисло, вернувся назад і вивільнив тіло, потягши його за руку вбік, а потім знову за ноги - коли викотились на траву сержант стогнав - значить живий. Як там Юра? - горіло страшно. Микола озирнувся в пошуках вогнегасника - не побачив, скинув з себе куртку і спробував нею збити вогонь - майже вийшло, та раптом почав рвати боєкомплект. Він оббіг машину спереду не зважаючи на стрілянину з блокпосту, підтягнувся вгору і зазирнув у вирваний люк - крізь дим він побачив Юру, схилився, витягнув через люк і скинув на землю. Коли відповз в голові зашуміло, кров пішла з вух, почав блювати - вибухом його контузило, не знав чи втрачав свідомість - хлопців витягнув лише на адреналіні. Далі все було як в тумані - прибігли солдати, поклали на ноші, хтось перев’язав обпечені руки. Як в сповільненому кіно над ними пролетіли вертушки і блокпост розцвів гарячими кольорами. Ще десь час від часу потріскували з автоматів але Микола бачив як на блокпост в’їхав вцілілий БТР. -Завдання виконано, міст наш - Роман схилився над ним і Микола впізнав тільки його голос -Юра живий? - було важко вимовляти слова і плутався язик. Роман замість відповіді зняв каску і схилив голову. Не можна було плакати хоча хотілось. Ні, офіцери не плачуть. -Які втрати? - ледь видавив з себе Микола -Два двісті. Юра і той десантник. Важких триста нема, рахуєм легких. В голові все більше плуталось, він знав що потрібно щось зробити але не пам’ятав що саме. -Буде дзвонити Валя не кажи… - він замовк, голова йшла обертом і сильно боліла. Коли під’їхала вантажівка забрати поранених - ноші підняли, і раптом запала тиша в якій Микола виразно видавив з себе лише два слова: -Дякую хлопці...
Талант.
Форумчани, на якій мові краще писати?
На русском лучше получается. А на украинском - слишком много и грубых ошибок и суржика.... Крайний рассказ тяжело прочитался из-за этого...
На русском лучше получается. А на украинском - слишком много и грубых ошибок и суржика.... Крайний рассказ тяжело прочитался из-за этого...
+1 немного непривычно, но читабельно. А так в целом очень даже
Что там с Васей? Появились Тани ,Юры, Мыколы, а про Васю ничего. Я волнуюсь. Похоже у Васи серьезные проблемы.
Форумчани, на якій мові краще писати?
На русском лучше получается. А на украинском - слишком много и грубых ошибок и суржика.... Крайний рассказ тяжело прочитался из-за этого...
Хай краще редактор потім попрацює. Ідея двох мов прикольна.
Форумчани, на якій мові краще писати?
От звідци цей русизм? Якою мовою! Розмовляємо мовою, а не на мовє. Тьфу.
Что там с Васей? Появились Тани ,Юры, Мыколы, а про Васю ничего. Я волнуюсь. Похоже у Васи серьезные проблемы.
Вася очухается где-то через недельку. Пока появился еще и Сергей. Сейсчас познакомлю.
Форумчани, на якій мові краще писати?
От звідци цей русизм? Якою мовою! Розмовляємо мовою, а не на мовє. Тьфу.
Згоден, тьфу. Я з дитинства їв ці помиї з телевізора, хоча рідна мова - українська. Я родом з заходу.
Хай краще редактор потім попрацює. Ідея двох мов прикольна.
Який редактор, я не звізда. Чи може ви думаєте що в моїй мазанині є якась більша перспектива аніж публікуватись на форумі? Помажте но гамном моє его
Це було в березні, 18 числа - тоді загарбники штурмували фотограметричний центр в Сімферополі. При штурмі загинув наш військовослужбовець, прапорщик Сергій Кокурін. Історія двох Сергіїв - вигаданого військового журналіста і справжнього українського вояка. Ми мусимо пам'ятати їх усіх.
Сергій наївся війни вже доволі. Перший раз він туди потрапив жовторотиком-лейтенантом відразу після училища ще за союзу - останній рік перед її кінцем, якраз коли радянська військова машина тріщала по швах. Тоді для нього це було як холодний душ - за перші два тижні в Афганістані він розчарувався у всіх ідеалах які в його голову вкладали політруки і заразом зрозумів що все чому його вчили в теорії на справжній війні не потрібне. Хочеш вижити - мусиш думати. Думати як краще виконати наказ, думати як зберегти людей, думати як обійти дурні команди кабінетних генералів і не попасти під трибунал. І незважаючи на всю огидність Сергій зрісся з війною, став частиною її всепожираючого організму. Він боявся собі признатись, але йому насправді подобалось жити на грані, від навчився цінувати життя і відчувати його повніше. Тоді молоде-гаряче, капітан Тимовчук на другій війні вже трохи поохолов. Миротворча місія в Югославії була зовсім не схожа на інтернаціональний обов'язок в Афганістані, вона з'їдала людей зовсім по іншому, все більше місцевих, цілими родинами і навіть селами, і Сергій вже не був частиною організму - він швидше себе почував намордником на тій самій пащі яку так добре знав. Та паща жерла без перестанку, у неї був апетит голодного вовка і в кінці кінців йому це так остогидло, що Сергій написав рапорт і його звільнили в запас. Та мабуть така було його доля - якщо вже раз оженився на цьому хижому звірі - він тебе не відпустить. З його послужним списком роботу знайшов досить швидко, помічником військового журналіста в тій самій Югославії яка тоді вже й називалась по іншому, а жерла людей з таким самим апетитом. Якось непомітно тепер вже йому дали свого помічника і відтоді війна Сергія не відпускала зовсім. Він навіть не уявляв що на світі може бути стільки війни, а для однієї людини це точно було занадто. В коротких проміжках між відрядженнями в чергову гарячу точку Сергій поховав обидвох батьків, він розгубив всіх своїх друзів і так і не знайшов тої єдиної щоб створити сім’ю і народити дітей - та й хто захоче мати собі чоловіка якого ледь не щодня можуть убити? Військовий кореспондент - професія ризикова, і єдиним кому в цьому світі Сергій був справді дорогий залишався рідний брат та його сім’я, а племінники немов замінили йому власних дітей. З якогось моменту все що він робив в житті зосередилось на цих дітях. Хороші по будь-яких мірках гонорари від кількох світових видань, з якими співпрацював Сергій відкладались на майбутнє дітей, він міг нічого вже не робити а просто відпочивати решту свого життя - сорок сім років - не настільки вже й молодий вік. Та після кожного разу як Сергій собі обіцяв що це вже востаннє - якась невидима сила тягнула його знов і знов на війну, і кожен раз на нього летіли краплі слини з пащі того лютого звіра що жер людей неначе вогонь солому - легко і без упину. Додому Сергій прилетів з Сирії в кінці лютого - після розстрілу на Інститутській він просто сів на літак, залишив недороблений репортаж і повернувся додому в Житомир - квартира батьків хоч була давно переписана на племінників - стояла пуста, це був його дім, в якому ніяк не могли оселитись люди, бо зі всіх боків на них дивилась війна очима Сергія. Лише час від часу ночував та протирав пилюку племінник який став студентом і потроху привчався до самостійності.
От і зараз він подзвонив брату а той нагадав що в Ірини день народження - Сергій зовсім забув про свою невістку - хоча яка ж вона йому невістка, вона член сім’ї - одна з небагатьох рідних людей що в нього лишились на цьому світі. На вечір в квартирі Івана зібралось трохи народу - була і родина, і співробітники Іри - майже половину людей Сергій не знав, а тих кого знав - бачив не так вже й часто і то лише на сімейних святах, якщо не був на якійсь війні. Сергій любив такі посиденьки, вони давали йому відчуття родини, давали можливість відчути себе потрібним - хоча розумів що все це насправді порох і якщо він загине десь у світах - то за ним щиро поплачуть лише цих чотири людини - Іван, Ірина та їхні діти. Сьогоднішнє свято було не таке як інші. Всі розмови за столом звелись до одного - до Небесної Сотні. Один Ірин гість трохи розповідав про Майдан - він реаніматолог, прожив в Михайлівському соборі майже тиждень і бачив достатньо щоб у присутніх з’явились на очах сльози - отаке невеселе вийшло свято. На додаток до того співробітник Ірини - викладач з інституту - почав доводити що майдан це зло і у всьому винні американці - то Іван його ледь не побив, добре що не пив та тримав себе у руках. А Сергій здебільшого слухав. Та й навіть не слухав, а просто мовчав - бо що нового для себе він міг почути? Зрозумів лише одне - той хижий звір розкрив пащу вже тут, і скоро буде жерти його родину - отих всіх людей, які зараз дивуються як взагалі таке може бути. Сьогодні в новинах показали кулемети біля верховної ради Криму і він вже не сумнівався - скоро ці кулемети заговорять, загавкають так що з пащі бризне слина - звір нагулює апетит. -Сергію, чого мовчиш, скажи щось - двоюрідний брат випив трохи більше аніж потрібно - от що ти про це все думаєш, що буде далі? -Та що тут казати - буде війна - і після його слів раптово запала тиша, лише нетверезий родич здивовано пробурмотів: -Ти що забагато випив, яка війна. Хто ж зараз захоче йти воювати - всі хочуть жити. Вік гуманізму йолки-палки. Тут би Сергію змовчати, ще не пізно обернути все на жарт, але не зміг. Може тому що теж трохи випив, але швидше тому що трималось-трималось і врешті прорвало греблю: -Та звичайна війна буде. З танками і кулеметами. Я таких воєн бачив добрий десяток. Ця перша сотня - лише початок, загинуть десятки тисяч. Я добре знаю як починаються війни - його всі слухали розкривши рота, ніхто не посмів перебити - Здається все зараз вляжеться, стихне, а потім як спалахне - ви навіть не встигнете зрозуміти. Все надто далеко зайшло, ходу назад нема. Ніхто не перечив, ніхто не питав нічого - просто якось відразу свято скінчилось, один за одним всі тихенько повтікали додому. Йому аж стало незручно - зіпсував Ірі день народження. Іван закликав на кухню допоки дівчата порались з прибиранням і запитав: -Брате ти ж не жартуєш. Ти ж знаєш так жартувати не можна. -Знаю брате, не жартую - Сергій присів до столу - сідай Ваня поговоримо раз така справа. І він вилив брату усе, що збиралось в нього на серці роками, ба навіть десятиріччями. Розказав про бомбардування Горі, про перевали Чечні, про майдан Тахрір, і про багато чого іншого - вони розмовляли до глибокої ночі. Сергій говорив Іван слухав. Іра теж слухала - мила посуд, крутилась на кухні і ніяк не хотіла йти спати, а потім просто сіла з ними до столу, дарма що завтра робочий день - так і сиділи. Здебільшого товкли воду в ступі, Сергій спочатку нагнав страху а потім сам заспокоїв - не такий страшний чорт як його малюють. Хоча від них тут мало що залежить, але війна - це ще не кінець світу. Люди живуть і деколи навіть перемагають здавалось би непереможного ворога. Та й часу ще трохи є поки почнеться, прорвемось. На ранок Сергій пожалів що взагалі підняв тему війни - і з гостями негарно вийшло, і своїх налякав. Але знав дуже добре - найкращі ліки від страху - це щось робити. Не сидіти і не жувати думок про апокаліпсис, а поставити собі конкретну мету і робити все від тебе залежне щоб її досягти. За себе він вже давно не боявся і страху не мав, а Івана підштовхнув до думки що треба мати куди вивезти дружину з дітьми в разі чого. Ірина була родом з Карпат і там стояла пусткою її рідна хата на якійсь дикій горі - брат взяв коротку відпустку і поїхав туди навести порядок, а сам Сергій взявся дописувати репортаж який не закінчив - матеріали були всі готові треба було лише зліпити докупи. Поки працював кілька днів над статтею про далеку чужу країну - у рідній державі робилося казна що. Новини з Криму посипались неначе їх писав під копірку якийсь злий геній. Але чому якийсь? - коли росіяни офіційно дали згоду на застосування військ в Україні - все миттєво стало ясно як білий день, хоча Сергій все розумів вже давно. Колись ще була маленька надія - ледь-ледь жевріла - що він помиляється, а тепер її не лишилось зовсім. Звір прийняв стійку і нагострив ікла.
Звечора подзвонив Івану, відправив готовий матеріал до редакції а зранку сів за кермо і поїхав на Київ. В генштабі у Сергія був друг, якого не бачив вже років зо п'ять, лише зідзвонювались час від часу. Одного разу Сергій не дав йому наступити на міну, а таке не забувається - ще не всіх розгубив, справжні друзі залишаються назавжди. Василь вже отримав полковника, етнічний росіянин він був до мозку кісток українцем - мабуть тому ще досі не генерал. Не жалувала скинута влада ідейних, а Василь був саме такий. Взагалі Сергій не вмів товаришувати з людьми без стержня, він їх швидко виводив на чисту воду і вони просто кудись зникали з його життєвого горизонту. Домовились зустрітися на обіді - роботи в штабі просто завал але заради старого товариша Василь вирвався на годину. -Ти думаєш ми не розумієм що робиться? - розмова якось сама собою звернула на тему Криму - ми просто зробити нічого не можемо. Мало того що на місцях ігнорують накази та ще й тут декілька персонажів палки в колеса пхають. -Так тут же є контррозвідка, хіба не можуть порядку навести? - щиро здивувався Сергій -Та яка там контррозвідка, одна назва лишилась. Половина людей або куплені або просто сволота. Ти ж знаєш хто в безпеку останнім часом йшов працювати - Василь не договорив. Сергій хоча більше мотався світами завжди знав що тут його дім, його постійно цікавило що відбувається в Україні, але припустити такого розброду і розвалу він не міг. Василь після невеликої паузи продовжив: -Друже я не знаю що ми будемо робити і чим то все скінчиться, я не можу тобі розказувати деталей - сам розумієш, але ситуація невесела, і здається мені це тільки початок. -Вася я не для того прийшов щоб поплакати, ти мені краще скажи що я можу зробити зараз. Я все розумію. -Готуйся, просто готуйся. Ти ж журналіст, от бери і пиши нехай світ пробудиться. Я не дуже вірю в те що нам хтось допоможе, але раптом.. - Василь знову не закінчив думки. Сергій розумів що раптом. Раптом над нами зглянуться, раптом нам дадуть зброю. -Ти сам в це віриш? - продовжив замість нього Сергій - не віриш, і ми це обидва знаєм. Але ти правий, я буду писати, я буду робити все що треба, та розраховувати ми повинні тільки на себе. За двадцять хвилин розмови Василь обмалював загальну картину не вдаючись в подробиці - в Криму спецоперація Росії, наші війська деморалізовані і боєздатних частин мало. Настільки мало що коли ворог вдарить навряд чи зупинимо до Дніпра. Основна частина армії знаходиться на західній Україні, вважалось що на сході військ не потрібно - хто б міг подумати. Нам треба ще хоча б тиждень-два щоб підтягнути армію, тоді вже буде легше. На такій невеселій ноті вони і розпрощались, обіцяючи підтримувати зв’язок. Сергій вже знав що йому робити. Відразу з кафе поїхав на вокзал і придбав квитка на поїзд до Сімферополя через два дні - ще потрібно було дочекатись брата з Карпат. Поки зібрався, поки все повирішував що назбиралось в побутовому плані - два дні проминуло як не було. В понеділок зранку заїхав до брата, ще трохи погомоніли - по обіді сів на київську маршрутку і о восьмій вечора вже їхав потягом до Криму.
Сімферополь зустрів його “самообороною” і гарним весняним сонцем. Небриті морди з автоматами за плечима нагло дивились на всіх приїжджих, вишукуючи собі жертву. Йому повезло - якраз перед ним взяли в оборот жінку з двома великими валізами - там точно було чим поживитись - і Сергія з маленькою наплічною сумкою просто проігнорували. Звичайно він був готовий до того що його зупинять, у нього навіть було посвідчення позаштатного кореспондента російської газети, видане десять років тому - але хто ж там на дату дивиться. Така робота як в нього інколи вимагає чуть схитрувати - гарно продумана легенда може навіть врятувати життя. За межами вокзалу кипіло “свято” - все було завішано російськими прапорами. Сергій пройшов кількасот метрів на центральний бульвар - там в прямому ефірі з великого екрану транслювали церемонію підписання договору приєднання до Росії. Людей на площі було досить багато, було видно що вони справді раді. Ніхто з них не знав що люта війна вже обнюхує свої жертви, та Сергій в цьому не сумнівався ні на мить - він бачив очі кримчан що очманіли від ейфорії - і в тих очах, в самій їх глибині вже жеврів вогонь, котрий скоро почне палити все до чого зуміє дотягнутись.
Потрібно було шукати готель, але досить швидко він зрозумів що це безперспективне заняття. В одному на рецепції ледь не крутили пальцем біля скроні, в другому взагалі стояла озброєна охорона з казаків - як казав брат Іван - “кізяків”. Сергій згадав, усміхнувся і тут же охоронець подивився на нього таким поглядом що міг спопелити без слів. Сергій з достоїнством відвів очі - для чого було наражатись без потреби на небезпеку - і пішов в сторону автомобільного шуму. Він не знав Сімферополя і орієнтувався по пам’яті - карту виймати на людях не хотів - немісцевий без зброї сам по собі тут об’єкт підозрілий. Автомобільний шум виявився не простим - по дорозі проїздили на схід чотири армійських вантажівки без номерів. “Проспект Победы” - Сергій побачив вивіску на будинку і відразу з з-за повороту показалась ще одна колона російських “тигрів” у супроводі двох машин української міліції з увімкненими мигалками і швидкої. Їхали вони в тому ж напрямку що й вантажівки і весь його життєвий досвід підказував що їдуть ці авто не просто так. Сергія враз охопив репортерський азарт - він вже не думав про небезпеку, він думав лише про роботу і коли побачив вантажівки, що були припарковані в повороті так щоб перекрити заїзд в бокову вуличку - пройшов далі, уважно вдивляючись в скупчення людей зі зброєю кількасот метрів далі по закритій дорозі. Відразу за поворотом починався приватний сектор - кілька кварталів особняків, помережаних перпендикулярними провулками, і Сергій пірнув в другий справа. В перших двох провулках що вели до епіцентру подій було видно солдат без шевронів зате в повній бойовій амуніції, а в третьому стояла одна з машин міліції і двоє патрульних в формі. Вони перекривали дорогу швидше для галочки - зброї в них в руках не було. Сергій наблизився, представився вільним журналістом з Росії - сильно згодилось старе посвідчення. Міліціонери розкололись відразу - штурмують військову частину української армії, начальство казало нікого не пускати. Звичайно що п'ятдесят баксів допоможуть пройти до самої частини якщо журналіст не буде зайвий раз клацати фотоапаратом. Сергій особливо не ховався але водночас старався без потреби не відсвічувати. По периметру паркану стояли групками по двоє-троє російські солдати - це навіть не підлягало сумніву. Зброя, виправка, а саме головне погляд - такий цупкий погляд може бути лише в спецпризначенця. Два рази по дорозі його окликали, він піднімав руку з фотокамерою і кидав коротке “пресса” зі спеціальним російським акцентом. Навпроти частини стояло кілька висоток - ідеальне місце для вільного репортера. Він зайшов до під’їзду і вийшов сходами на четвертий поверх. На сходовій клітці між поверхами було розбите маленьке вікно - Сергій обережно виглянув - все було видно як на долоні. Поки зробив перших кілька фото, зумів розглянутись - огорожа частини прилягала до дороги, на якій стояли ті самі вантажівки, а біля воріт зібрались переговірники з двох сторін і дуже емоційно про щось сперечались. Частина ще не була захоплена - у вікнах адмін будівлі було видно наших військових зі зброєю а на охоронній вежі стояв український прапорщик з ручним кулеметом - настільки близько що Сергій зумів розрізнити зірочки на погонах. Пильним поглядом професіонала Сергій окинув околиці на предмет снайперів - помітив на даху котельні - лежить, навіть не сильно ховається. Якась несправжня війна, якось все дуже награно. Переговірники тільки посилено жестикулюють, за зброю ніхто не хапається. Сергій зробив ще декілька фото і раптом побачив що КАМАЗ який їхав по вулиці в сторону воріт і замість того щоб зупинитись лише набирає швидкість. Повітря миттю ніби застигло, стало таке тягуче-тягуче і було майже видно як його розривають кулі - вартовий з вежі також прорахував ситуацію і відкрив вогонь на ураження. За долю секунди російські переговірники відскочили в сторони і автомобіль протаранив ворота частини, зминаючи всіх хто не встиг відскочити з протилежної сторони. Цей звук падаючих воріт заглушив постріл снайпера, Сергій якимось периферійним зором побачив лише легеньку віддачу від гвинтівки і кулемет змовк. Він ніби бачив крізь те саме густе повітря як куля розриває тоненький бронежилет в області серця і виходить з іншої сторони. Сергій ще встиг автоматично зробити декілька фото, присів, відповз від вікна і добре завченим рухом замінив флешку на іншу - ту на якій було фото сховав щоб не відібрали при обшуку. За якусь хвилю стрілянина стихла і він наважився визирнути з вікна - до вежі наближався хтось у цивільному. Піднявся по сходах які чомусь були прибудовані з дороги через огорожу і відкрив низеньку перегородку, яка закривала вхід. Його коричневі мешти враз стали червоними, Сергію здалось що кров хлинула як з маленького водоспаду - чоловік відсахнувся, скотився назад на дорогу де його вирвало. Повітря далі було густе, і крізь розчинені двері Сергій ніби побачив якесь знайоме обличчя. Ні, це було не обличчя. Це була хижа пащека звіра війни, він вже запустив свої ікла в людську плоть і з його рота текла кров першої жертви.
Пиши про сепаров и на русском. Потом издашь на росии збирочку рассказов - озолотишься Пацаны будут вспоминать свои учения в ростовской обл, читать и плакать
Згоден, тьфу. Я з дитинства їв ці помиї з телевізора, хоча рідна мова - українська. Я родом з заходу.
О! Второй подход на украинском уже чище и соответсвенно читать легче..
Відповісти
Поперед.
Зміст
Наступ.
Гілками
