Вася сепаратист (3/3) / Курилка

Щось Вася мені не йде. Нехай ще покурить, а поки що я закінчив друге оповідання про Сергія. Воно давалось мені досить важко, мабуть тому, що події, про які я написав - дуже неоднозначні. Я дотримуюсь думки що 2 травня в Одесі слугувало "прививкою" для всього півдня України. Люди зрозуміли що від сепаратизму до трагедії дуже тонка межа, яку так легко перейти, і саме тому в Одесі зараз не свистять гради.
Друге оповідання про військового журналіста Сергія Тимовчука. До цих подій можна ставитись по різному, але без сумніву - це одна з найтрагічніших сторінок сучасної історії України.

І ще - маю прохання коментувати - мені потрібні Ваші враження про те що я пишу, це надає натхнення.

Після повернення з Криму Сергій ніяк не міг знайти собі місця - в щоденному місиві новин він боявся пропустити щось справді важливе - все нібито затихало, березень закінчився відносно спокійно. Але Сергій знав що насправді це замкнуте коло - на удар будуть відповідати ударом, і зупинити війну буде дуже важко. Події залишали за собою відчуття нереальності. Мітинги, бійки - сьогодні в Донецьку, завтра в Харкові, післязавтра ще десь. Одного дня міліція зрадила, побила або й просто не заважала колорадам нищити українців - і на другий день зрадники продовжують працювати, ніхто не покараний, всі на своїх місцях. Шквал брехні змінювався штилем затишшя, здалеку зрозуміти щось було годі. Сергій спеціально з’їздив на декілька днів в Донецьк - потрібно було особисто побачити і відчути все що там відбувалось - і там, в Донецьку, відчуття нереальності ще посилилось. Ціле місто жило звичайним життям - лише в центрі декілька сот людей вершили долю мільйонів. Набудували барикад, оголосили якусь "народну республіку" - Сергій бачив обличчя "депутатів", переобтяжені інтелектом на власні очі - він пройшов в середину ОДА, скориставшись старим посвідченням російської газети так само як у Криму.
В зал засідань його не впустили, та й не сильно було потрібно - він побачив двох не зовсім тверезих “депутатів" і взяв у них інтерв'ю. Депутати обмивали знайомство - один професійний таксист з Ростова а другий наш, місцевий - член антимайдану. Їм сказали голосувати за створення ДНР, і нікого не цікавило що вони прості люди з вулиці. На питання - хто сказав голосувати - депутати почали викручуватись, і Сергій порахував за краще піти з будівлі ОДА щоб не напоротись на неприємності. Зовні погана пародія на Майдан ця вся донецька історія мала одну серйозну відмінність - відчувалось тверде законспіроване керівництво. Поміж різномастих ледацюг, які створювали масовку за дармову випивку або й просто так за компанію - Сергій чітко виокремив декількох мало помітних людей з дуже цупким поглядом - вони віддавали накази. В будівлі ОДА він помітив серйозно озброєну охорону в камуфляжі - професіонали яких було важко сплутати зі стихійними активістами. Для Сергія не підлягала сумніву зрада керівництва міліції - в одному кварталі від цих подій українські службовці продовжували не помічати проблем - ігнорування могло починатись тільки згори.
Він добре запам’ятав березневу розмову з Василем із генштабу - тоді основна думка, яка тягнулась червоною ниткою через все що він говорив - це була зрада. Зрада на місцях, зрада керівництва, зрада на багатьох ключових постах армії - прихована чи явна. Тоді чому в міліції повинно бути інакше? Наступного ранку Сергій прочитав в інтернеті що будівлю донецького СБУ, яку захопили лише день перед тим - вже звільнено в ході АТО. Це треба було побачити на свої очі, і швидко знайшовши в інтернеті адресу на вулиці Щорса він поїхав туди. Коли підходив то зауважив що будівля як нова - начебто й не було двох нічних штурмів через день. Він спокійно пройшов повз будинок - ніхто не окликнув, не спитав документи. А коли побачив того самого малопомітного чоловіка що керував вчора біля ОДА, який розмовляв з міліцейським майором - зрозумів що це постановка. Вистава для журналістів, для київської влади, і вистава хороша. Трохи пошуміли, постріляли в повітря і тихенько пішли самі. Хто з ким тут домовлявся, хто зрадник а хто ні - спроба докопатись до суті сто відсотків закінчиться його трупом в Кальміусі, а Сергій помирати не збирався. Його зброя - перо, і він вже постарається донести правду - режисер вистави сидить в Кремлі.
Сергій в Донецьку пробув ще три дні, але нічого серйозного не відбувалось. ОДА, яку можна було звільнити за двадцять хвилин одним взводом спецназу залишалось захопленою, міліція далі стригла капусту і всі боялись глянути в очі правді. Місцеві донецькі просто не хотіли вірити що це початок війни, а офіційна влада боялась пролити кров і запустити цей маховик - та він якимось сьомим чуттям розумів що вогонь війни ще спалахне, це тільки питання часу...

Поїзд до Києва прибув без двадцяти вісім, і він просто з вокзалу поїхав до Василя додому - була субота. Допоки Сергій добрався на Оболонь - всі домашні роз’їхались хто-куди, вдома лишився лише його друг - виглядав втомленим і не дуже веселим.
-Привіт журналістам. Розказуй як з’їздив - Василь знав звідки приїхав Сергій, вони регулярно спілкувались по телефону - А в мене як бачиш вихідний. В країні війна а в генштабі графік - всі бояться перетрудитись.
-Друже ти не повіриш - сепаратисти в Донецьку теж мають графік. Після шостої в їхній адміністрації ні душі, можна всіх брати теплими вдома. Але напевно в СБУ теж працює по графіку - Сергій іронізував.
-Кажеш Донецьк зливають? - Василь сам відповів на своє питання - А попробуй його не злий як кожен другий продався русакам. Я тут недавно мав розмову з одним СБУшним, він каже що якщо тикнути пальцем в небо все одно попадеш або в зрадника або в злодія.
-І що з цим робити, скажи Василю - питання зовсім не було риторичне. Сергій був готовий діяти, але не мав іншої точки прикладання зусиль окрім журналістики.
-Та нічого ми з цим не зробимо. Кому треба ті вже працюють - в нас двох серйозних начальників арештували, кого на пенсію виперли. Тепер так просто не буде як у Криму. Кожен має робити свою роботу. Ти ж не просто так в Донецьк їздив, мабуть буде свіжа стаття в Чикаго Таймс чи на кого ти там зараз працюєш?
Засиділись вони досить довго. Нічого принципово нового про схід Сергій не розказав - Василю все було вже відомо, а от для себе цікавого почув досить багато. В армії хоча і повільно, але ставало на лад. Свідомі добровольці розбавляли закостенілу систему, та й командири на місцях починали розуміти хто справжній ворог. В декого від цього усвідомлення був натуральний шок - це ламало їхній світогляд, і водночас пасивні люди, які ніколи не мали власної думки - ставали справжніми патріотами. Серйозною проблемою армії була бюрократія, і мало хто взагалі уявляв як її побороти - відповідальність на себе брати ніхто не хотів. А з тилом узагалі біда, добре хоч що з'явилися волонтери...
Важка вийшла розмова з другом, все разом склалось у невтішну строкату картину - один великий клубок, в якому переплелись правда і брехня, поразки і перемоги, і десятки людських історій і їхньої особистої боротьби. І це був тільки початок.

За різними клопотами і тривожними новинами квітень потроху спливав. Війна - війною, але весняне, майже по літньому тепле сонце сяяло оптимізмом. Наближались травневі вихідні, які Сергій змалку звик проводити в Одесі - це була давня сімейна традиція. Робити в Житомирі було нічого, на сході - більш-менш спокійно і вони виїхали тридцятого ввечері - Сергій, Іван з дружиною та їх син Михайло - дочка прихворіла і залишилась вдома..
Зупинились в двоюрідної сестри в передмісті - там їм були завжди раді. В четвер поки відіспались, поки зібрались - в центр приїхали по обіді. День був чудовий, Одеса - по весняному гарна, і тепле сонце обдавало всіх оптимізмом. Здавалось і природа, і люди проти тих буремних подій, які розгортались на сході - Сергій на якийсь час забувся, навколо були його рідні і не було жодних проблем.
Наступний день почався тривожно - Ігор, син їхньої сестри - студент-третьокурсник і фанат “Чорноморця” зібрався на футбол і тягнув із собою Мішу. Дорослі були не в захваті від ідеї відпустити двох молодих розбишак на фанатський марш, але хлопці все перевели на жарт - сказали що йдуть співати пісню про Путіна. Заперечити не було що, та й Сергій їх підтримав - діло молоде, нехай співають - а вони тим часом зроблять собі пікнік на березі моря.
Воді була тепла як на початок травня, дехто навіть скупався - за розмовами час спливав непомітно, допоки в Ірини не задзвони телефон - це була дочка. Сергій помітив як змінилось її обличчя під час розмови.
-В центрі стріляють - вона безсило опустила руку з телефоном - вже є загиблі.
Сергія неначе прошило током - там хлопці. Як він міг так розслабитись, адже знав що смерть лише причаїлась. На Іру було страшно дивитись, ще й сам почував себе винним - він фактично їх відпустив на цей марш.
Іван вже набирав Мішу, а сестра почала дзвонити своєму сину - обоє були поза зоною покриття.
-Я їду туди - Сергій вже знав що робити - а ви збирайтесь помаленьку додому. З ними все добре, не хвилюйтесь.
-Я з тобою - Іван підвівся - Іра, ми їх знайдемо.
Не кажучи більше нічого дуже швидким кроком вони рушили до дороги. Впіймати машину не склало проблем і за двадцять хвилин брати вже наближались до центру.
-Ваня - трохи захеканим голосом сказав Сергій - я не знаю де їх шукати, але треба йти туди де гаряче - я собі ніколи не пробачу якщо... - він не договорив - Ти вперед не лізь. Запам’ятай - все буде добре, тільки слухай мене і не загубись. Дивись уважно може побачиш хлопців.
Десь здалеку долунали вибухи потужних петард, і вони ще більше пришвидшили крок. Сергій уважно вдивлявся в групи людей, особливо тих хто мав футбольну символіку - але безрезультатно. Назустріч все частіше попадались пошарпані в бійках фанати - одного навіть понесли попід руки. Люди рухались в обидва боки, хтось відступав а хтось тягнувся до епіцентру подій - все було хаотично.
Сергій добре знав що таке вуличний бій і професійним поглядом військового - а не журналіста - оцінював ситуацію. Ця війна вже стала його, більше не можна було залишатись осторонь. Коли наблизились до Дерибасівської - стало по-справжньому небезпечно. Догорав якийсь мікроавтобус, купи розібраної бруківки, калюжа крові на тротуарі. Він побачив міліціонерів з дивними червоними пов’язками зі скотчу а за ними антимайданівців зі щитами. В декількох з них були такі ж червоні пов’язки, і стало зрозуміло що тут така ж постановка як і в Донецьку, але крові буде значно більше - манкурти підготувались краще.
Коли запрацював одиночними автомат - він наперед вивіреним шляхом сховався за ріг будинку, потягнувши з собою приголомшеного брата - Сергій цього чекав і нітрохи не розгубився. Здавалось згуртована група активістів розлетілась наче її й не було, лише залишили на асфальті два тіла - якраз навпроти провулку, з якого вели вогонь. Один хлопець лежав нерухомо і синьо-жовтий стяг, накинутий на його спину почервонів, а інший з пораненою ногою намагався повзти в сторону до Сергія - йому треба допомогти. З протилежного боку провулку, так само за рогом будинком розсіяна спершу група збиралась до купи, і найвідважніші вже підняли каміння. І коли кулі зацокали по бруківці біля пораненого - Сергій коротко крикнув “-Прикрийте” і в два величезних кроки опинився біля лежачого. Боковим зором помітив як декілька чоловік разом вистрибнули з-за будинку і в сторону шеренги міліції, позаду якої стояв стрілок полетів шквал каміння - Сергій швидко схопив хлопця та потягнув в укриття. Постріли стихли на мить і він скористався моментом знову - вискочив на відкрите місце, і за ноги потяг друге, непритомне тіло за ріг будинку.
Хлопець не дихав, куля пройшла навиліт через праве плече.
-Іване, біжи за лікарем там швидка стоїть - він показав пальцем в той бік звідки вони прийшли, і вже до людей що стояли поруч - Хлопці зайдіть в аптеку треба щось кровоспинне, марлі візьміть. Бігом! - сам присів на коліна і взявся розривати куртку.
-Ось візьміть - якесь незнайоме дівча протягнуло йому тампон - Давайте я допоможу
Він наклав тампон на вхідний отвір, взяв руку дівчини і затиснув нею рану:
-Тримай. Треба спинити кров. Припідніміть його хлопці, треба глянути ззаду.
Сергій хоч не лікар та добре знав що робити - бачив на власні очі таких поранень немало. Він знав що вихідний отвір буде більшим - взяв великий жмут марлі і просто заштовхав його туди разом з залишками одягу - хлопця опустили назад на бруківку і він почав робити непрямий масаж серця. З кожним натиском калюжа крові під тілом ставала більша, але Сергій продовжував методично давити. П’ятнадцять ударів - два видихи, п’ятнадцять-два, п’ятнацять-два. Піт заливав йому очі і він спочатку навіть не помітив як збоку схилився лікар і взяв хлопця за руку:
-Є пульс. Давайте його в машину - лікар піднявся, вони разом взяли його за руки-ноги і переклали на ноші
-Там наскрізь - в Сергія затряслись руки - я закрив рану - але лікарі вже несли пораненого в машину.

Він прихилився до стіни і спробував вгамувати адреналін - Іван дивився на нього як на інопланетянина, а та дівчина що принесла тампони тихенько сказала:
-Ви весь в крові, вам треба помитись.
-Іван, хлопців не бачив? - той заперечливо хитнув головою, тоді Сергій перевів погляд на дівчину і для чогось спитав - Тобі скільки років, що ти тут робиш?
Він не розібрав відповіді бо петарда вибухнула дуже близько. За тих кілька хвилин що Сергій реанімував пораненого картина бою змінилась - проукраїнські тіснили проросійських, і одинокі постріли лунали вже з глибини провулку.
В Івана задзвонив телефон - така мелодія стояла на контакт сина. Сергію відразу полегшало, ніби величезний камінь впав з плеч.
- Вони вже їдуть додому - ці слова були до Сергія - Тобі б справді помитись, та й переодягнутись не завадить.
-Ходім до мене - дівчина потягла його за руку - тут поруч, кілька кварталів. Я знайду вам чисту одежу.
Сергій оглянув себе і зрозумів - в такому вигляді далеко він не заїде, в кращому випадку забере міліція, в гіршому попадеться колорадам. Без зайвих пояснень дівчина повела їх за собою. Весь центр міста був як після війни. Чому як? - зловив себе на думці Сергій - сама справжня війна, тільки поки що без важкої зброї. В одному місці догорала димова шашка і було важко дихати, купи розібраної бруківки, розбиті вікна, перевернутий автомобіль. Коли відійшли трохи далі від центру - на нього стали звертати увагу перехожі. Сергій витер обличчя курткою, викинув її у смітник і залишився в одній сорочці, яка була майже чиста - схилив голову, сховав руки в кишені - кров на шкірі вже присохла і не стиралась. Десяток кварталів проходили півгодини або й трохи більше - в кінці йшли якимись провулками і по дорозі розговорились.
Її звали Юля, студент-медик з Херсону - тут знімає квартиру недалеко від залізничного вокзалу. В центрі опинилась свідомо, вона з друзями прийшла на марш за Україну, а тут таке - ніхто не чекав, в сум’ятті подій всі розгубились, а вона сховалась в аптеку відразу як почали стріляти.
Юля жила на Канатній - вікна квартири виходили просто на Куликове поле - місце, де ще від зими стояв табір антимайдану. Сергій визирнув у вікно і побачив як малими групами туди сходяться люди з символікою колорадських жуків.
-Дасть Бог - затихне - сказав більше для самозаспокоєння Сергій і зайшов у ванну. Юля тим часом в глибині шафи знайшла для нього стару але добротну куртку.
-Сергій, я вам зроблю чаю - сказала Юля крізь двері ванни і вже тихіше - Іване, ваш брат молодець. Якби не він той хлопець би помер.
-Це дитино тому що він багато був на війні, я б так не зміг.
Запала незручна тиша, яку порушив Сергій - на ньому не було видно жодного сліду недавніх драматичних подій.
-Юля, як ти себе почуваєш? - він боявся що прийде запізніла істерика
-Все в порядку, я сильна. Не переживайте за мене, краще сідайте до столу.
Чай пили мовчки, Іван подзвонив дружині - хлопці вже були вдома. Вони ні в чому не признавались, але Ірина була впевнена що їм довелось прийняти участь в бійці - їх видавав сильно пошарпаний вигляд. Брат запевнив її що все гаразд, скоро вони поїдуть додому, і тільки поклав слухавку як зі сторони антимайдану донісся шум. Кричали люди, багато людей які йдуть в атаку - таке ні з чим сплутати було неможливо. Всі прилинули до вікна, але заважали дерева - вдалось лише розібрати що запалали намети які стояли біля будинку профспілок.
Вони тривожно вдивлялися через вікно на площу - Сергій знав що його місце там. Він повинен хоча б спробувати це зупинити - так само як жертва стримує хижака - без надії на успіх. Але Сергій не жертва, він може набагато більше аніж просто померти - хижак зламає не один зуб допоки його здолає.
-Юля дуже дякую за чай і за все. Не виходь сьогодні нікуди з дому будь-ласка.
-Ви куди? - вона хвилювалась - там небезпечно
-Саме тому я мушу бути там, не хвилюйся - він глянув на Івана - тримайся поруч. Все буде добре.
Як тільки Сергій зміг окинути оком поле бою він виділив кілька груп наступаючих, найбільша мала чоловік двадцять. Сергій підійшов і прислухався - хтось хотів штурмувати будинок, а інший більш поміркований чоловік пропонував просто оточити і чекати міліцію. Він вже було хотів втрутитись у розмову, попередити про небезпеку на відкритій площі перед будинком - як небезпека проявила себе сама. Згори будинку профспілок прозвучали постріли, і люди як по команді побігли назад, шукаючи собі укриття за деревами.
-Брате, що будемо робити? - Іван хвилювався, йому було страшно. Він розгублено дивився Сергію в очі і взагалі не розумів навіщо вони тут.
Сергій відповів не відразу - події на площі миттєво набрали обертів. Справа, зі сторони центру до будинку підбігли свіжі протестувальники, і відразу в рух пішли каміння та горючі коктейлі. Спершу відступивши люди почали повертатись назад, самі сміливі вже прорвались до входу в будинок.
-Поки що там нема що робити, і без нас достатньо бажаючих сіяти смерть - Сергій нарешті спромігся на кілька слів.
А тим часом маховик бою розійшовся не на жарт - вхід в будівлю вже спалахнув і пожежа почалась відразу на кількох поверхах. Поодинокі фанати ще кидали каміння в вікна, але спротиву більше не було, дим огорнув будинок і більшу частину площі. На третьому поверсі чоловік виліз на карниз, з вікна його облизали язики полум’я - той не втримався і полетів донизу.
-Пора, давай за мною. - Сергій не чекаючи брата побіг вправо, туди де стояли чи то будівельні ліси, чи то якісь конструкції сцени. Підбіг, прокричав прохання про допомогу і відразу кілька десятків людей підхопили важку конструкцію. Він йшов попереду, кричав “Дорогу, дорогу!” - люди розступались, дехто приєднувався і допомагав нести - організувався механізм протидії смерті. Допоки встановлювали конструкцію під вікнами будинку - хтось здогадався принести ще одну трохи далі і Сергій побіг туди - з вікна вгорі виглядала дівчина років двадцяти і голосно, панічно кричала. Він заліз по принесеній кимось драбині на верх імпровізованої вежі і опинився навпроти вікна другого поверху. Дівчина вже не кричала, їй не вистарчало повітря - вона відкривала рот неначе риба без води. Сергій набрав повні груди кисню, заскочив через вікно в середину і допоміг дівчині перебратись на вежу. Перехопивши подих він повернувся в кабінет, наскільки зміг оглянув його крізь дим - і знову до вікна. Ковток повітря і Сергій вже в коридорі - там взагалі нічого не було видно. Він пішов в сторону входу але бракло повітря - мусів повернутись назад.
-Вона каже там її подруга біля сходів - крізь шум Сергій розібрав слова хлопця років вісімнадцяти на драбині. Згори хтось спускався по пожежному рукаві, і він відвернувся щоб допомогти. Сергій ще раз вдихнув повітря і знову побіг в кінець коридору - на цей раз добіг майже до сходової клітки, але дим настільки виїдав очі що прийшлось знову повернутись до рятівного вікна, він дуже довго кашляв, не в силах вимовити ні слова.
-Треба протигаз, я нічого не бачу - закашлявся знову, прочищаючи легені. Поки нижнім пояснювали що потрібно, поки Іван і ще кілька хлопців кинулись шукати - пройшло кілька хвилин, за цей час під'їхала пожежна машина і почали гасити вхід. Хтось закинув догори респіратор, Сергій його одягнув і відкриваючи очі на мить як фотоапарат діафрагму побіг далі по коридору. Диму було трохи менше, але до сходової клітки вже добрався вогонь. Завали меблів, якими барикадували сходи, перетворились на вогневу пастку, крізь полум’я він побачив тіло жінки - вогонь до неї ще не дістався і був шанс що вона жива. Побіг назад, він бачив пожежний щит в протилежному кінці коридору - заледве зняв важкий вогнегасник і знову швидко до сходів. Піна залила не тільки вогонь, вона повністю закупорила респіратор і Сергій знову залишився без повітря - на останньому подиху голими руками розсунув ще гаряче дерево, підковзнувся на мокрій плитці, припіднявся, однією рукою тримаючи жінку за ногу іншою вхопився за одвірок і вирвав її з вогню. Він зовсім безсилий повз по підлозі назад, тягнучи за собою тіло жінки, коли відчув що його підхопили під руки, підняли і повели. Коли розум і зір прояснились - Сергій сидів на підлозі кабінету а біля розчиненого вікна пожежник в формі робив штучне дихання жінці. Вона була чорна, все в сажі лице, поплавлений одяг, неприродньо викручені суглоби - шансів вже не було. За хвилину пожежник прикрив їй лице якоюсь тканиною і мовчки подивився на Сергія.
-Я в порядку - якомога твердішим голосом він відповів на беззвучне запитання рятувальника - шкода, я хотів їй допомогти.
Пожежу потроху гасили, і Сергій ще довго сидів біля вікна, стараючись не дивитись на понівечене тіло молодої жінки. Їй би народжувати дітей, кохати і радіти - але чомусь вона опинилась тут, на стороні зла. Хто її направив на цю дорогу, чому вчасно не зупинили - на ці питання відповіді були очевидні, і водночас їх не було - настільки все було складно. Звідкись взявся Іван, який допоміг йому встати і помаленьку повів до виходу. На сходах в ніздрі вдарив гидкий запах горілого м’яса, і їх попросили трохи зачекати - лікарі виносили трупи. Сергій нарахував п’ять носилок з чорними мішками аж поки їм дозволили пройти донизу - звір війни наївся сьогодні досхочу. Біда лише в тому що в нього ненаситний апетит, і чим більше жертв - тим важче буде його зупинити.
Надворі люди вже зрозуміли що сталось - більшість були подавлені і сумні. Хтось пробував виплеснути безсилу лють на врятованих колорадах але розумніші їх швидко гамували, не давали добивати і збільшувати лічильник смерті. Раптом Сергій побачив Юлю, яка дивилась на них з Іваном і беззвучно плакала - хоч сльози залили їй все лице - та жоден мускул не здригнувся, жодна емоція на пробились назовні.
-Я ж тобі казав сьогодні з дому не виходити - він промовив тихо але Юля розчула
-Я хвилювалась за вас - вона підійшла, взяла їх з Іваном під руки - ходімо, я пошукаю вам ще кілька курток в тій шафі.
Сергій якийсь час вагався, і перш ніж зробити крок, відповів:
-Так, ходімо. Досить на сьогодні війни.