Десь на півночі, жив собі цар йоксіль-моксіль – государ. Жив він вже давненько і як його тільки не називали. А коли років йому вже було забагато, у вічі ще називали «ваше преосвященство», чи «прєвосходітельство», а от за очі була інша назва – дід Кабай. Але піддані його боялися, а значить – поважали, та і сам він був хвацький дідуган, а тому – грошенят у нього було багатенько. Крім того, були у нього різні дива, які він здобув десь за шалені гроші.
От наприклад, чоботи-самоскиди, або скатертина самодралка. З якоїсь дальньої зони йому прислали дивного півника, який мав попереджати про напади ворога. Його треба було посадити на шпиль над палацом і він мав кукурікати у разі загрози. Так воно чи ні – невідомо, оскільки він з тих пір жодного разу не кукурікав, та й загрози наче не було.
Але роки плинуть і замислився цар про вічне. Як уявив, що його очікує після смерті, стало йому ніяково, адже все це, що він надбав за своє життя, назавжди піде комусь іншому, а він… І от вирішив він звернутися до відомої гадалки, яка мешкала десь за болотом. Прийшов він до неї і каже:
-Ану, відкрий мені майбутнє. Але добре відкрий, а то – сама знаєш!
Гадалка перелякалася ледь не до смерті, але таки почала кидати карти раз і другий, але кожного разу випадало те саме. Зрозумів цар, що майбутнє вже відкрилося, але стара боїться про нього розказати. Тоді він суворо на неї подивився і каже:
-Ну що там у майбутньому?
Бабця видихнула і тихенько почала:
-Ваша величносте, ви ж знаєте, що людина народжується, дорослішає, стає зрілою, потім старіє і з рештою – помирає?
-Оце тобі карти сказали?
-Ні, вони кажуть, що ви пройшли увесь той шлях і зараз перебуваєте у старості, то ж майбутнє очевидне і без карт.
-Ти мені скажи, яка мене смерть спіткає і чи можу я її якось позбавитися?
Ворожка видихнула і кинула карти ще раз. На її обличчі явно зʼявилася маска подиву. Цар це побачив і питає:
-Ну що там? Кажи вже!
-Дивний розклад, ваша величносте. Ніколи такого не бачила.
-Та кажи вже, не тягни з мене нерви!
-Карти кажуть, що смерть ви приймете від коня свого…
-Тю! Та я до коней вже і не підхожу…
-Але…
-Що, «але»?
-Але карти напевно вказують на смерть від коняки у тому випадку, якщо ви не здобудете безсмертя.
-Отакої! Тобто я можу обійти оце передбачення про смерть?
-Авжеж, але потрібно отримати безсмертя.
-Як же ж я можу його отримати?
-Пане, я кажу вам лише те, що показують карти і вони вказують на те, що сами ви маєте цей шанс, а от яким чином ви його використаєте, то вже не до карт.
Цар дав ворожці золоту монету і у роздумах почимчикував до палацу. Де ж дістати те безмертя і як воно взагалі виглядає? От якби взнати, де воно є і скільки коштує, не пошкодував би будь-якої суми.
Опинившись у палаці, перш за все, цар зібрав своїх найближчих підданих, яким розповів те, що трапилося прямо щойно і поставив питання про те, як можна здобути безсмертя і наказав прибрати від нього усіх конів. З конями все було просто, а от з безсмертям вони вовтузилися до самого ранку і дійшли висновку, що в їхньому царстві такого точно нема і навіть нема сенсу влаштовувати пошуки. Натомість, боярин, який опікувався зовнішніми звʼязками, висунув слушну думку. Якщо всередині царства цього нема, то слід ретельно опитувати усіх купців, які мандрують з інших земель повз їхню державу. Якщо таке є в принципі, то вони мали щось про те чути. На тому і порішили.
З наступного дня усіх купців, які подорожували землями царя, запрошували у палац і ретельно випитували про те, що вони бачили і чи не чули вони часом щось про безсмертя. Пройшов якийсь час і до палацу увійшли купці з дальніх земель. Вони довго розповідали про свою подорож, причому – віршами і раптом один з них промовив:
«Серед хащів і кущей,
Є такий собі – Кащей.
Що не їсть він, що не п"є,
Нічого його не вб"є»
Оце було те, що треба. Купцям дали грошей і лише попросили, аби вони намалювали карту, як можна дістатися того місця, де мешкає той чудернацький пан. Коли все було закінчено, той самий боярин пішов на доклад безпосередньо до царя і розказав йому про те, що виявлено місце, де може бути безсмертя. Цар вхопився за цю новину і наказав зібрати групу шпигунів, щоб ті негайно вирушали згідно вказаним координатам і здобули йому безсмертя. Сказано – зроблено. Ще до ночі група вирушила у дальню подорож.
Минув деякий час і група повернулася із своєю здобиччю. Цар запросив керівника своєї відбірної команди і наказав скласти звіт про хід усієї операції. Хлопець розповів, як вийшли вони у потрібну точку, як захопили декілька місцевих, аби дізнатися подробиці. Цар наказав пропустити все, що стосувалося здобичі інформації, бо розповідь стала жахливою навіть для нього і от доповідь дійшла до того місця, де вони вже дісталися до того дуба, на якому була причеплена кришталева скриня.
Як і попередили місцеві, дістатися до неї так, аби вона не впала, було неможливо, але вони спробували. Скринька зірвалася і розбилася. З неї миттю вистрибнув заєць і його дістали списом, але щойно він впав, у небо піднялася качка, її вже поцілили стрілою, а вже з неї, випало яйце і миттю розбилося, а низенько понад землею, якось у повітрі зʼявилася голка, яку вони і привезли цареві. Як вони дізналися, на кінці тієї голки знаходиться ДНК того чудака, який і був безсмертним, а от якщо її видалити і натомість помістити ДНК царя, то безсмертя перейде до нього, але не відразу, а лише після того, як вона буде знову у кришталевій скрині, з усіма тими умовами, що були й раніше. То ж неможливо було здобути голку, аби усе те не розтрощити і не вбити.
Цар не зволів дивитися на голку, а негайно викликав своїх бояр і наказав їм зробити все, як треба, пояснивши сутність задачі. Головною над ними він поставив власну доньку. Після наради усіх, хто був задіяний у проєкті, донька доповіла, що потрібний кришталь для скрині, і по дюжині зайців і качок, а також – одну валізу з його ДНК. Звісно цар миттєво погодив усі витрати, на таку справу. Наступного дня робота закипіла, а цар все чекав, коли ж його покличуть вже на фінальний етап і нервово ляскав себе по лисині, адже ще трохи часу і він отримає безсмертя…
Але час йшов, а результату нема. Не втримався він, разом із своїм боярином, який займався закордонними справами, пішов подивитися на те, як рухаються справи. Зайшов до зали, де кипіла робота і побачив таку картину. На підлозі валялося декілька почавлених качок і вщент порваних зайців. Трохи збоку стояла вже готова скриня, на особливій підставці лежала досить велика і чомусь – чорна голка, під нею декілька лотків яєць, а усі присутні скупчилися в одному місці, звідки лунали крики і вереск.
-Цікаві досвіди проводять, – раптом промайнуло у нього в голові. Він аж злякався, бо ніяк не міг зрозуміти, звідки взялися ці слова і вирішив опанувати ситуацію.
-Шановні, а що це ви таке робите?
Спітнілі бояри і його донька покинули свою справу и трохи відхекавшись, почали доповідь.
-Ваше величносте, половину справи ми вже зробили. Скриня повністю готова, ДНК на голку – теж можна наносити хоч зараз. А от запхнути качку в зайця ще не вдалося. Зайці дуже швидко репаються. До того ми вирішили, що краще свіжу і з крові, а не ДНК з валізи…
-Хвилиночку! А в чому справа? Чим вам не подобаються мої валізи?
І тут розмову перехопила донька, оскільки було зрозуміло, що буде далі. І вона лагідненько почала:
-Татусю, дорогий! Усім подобаються твої валізи і те, що всередені, от на обід ми навіть круасани трохи змащували цим. Але ми понюхали голку і там нема такого запаху, натомість там роздивилися засохлу кров…
-Ану, дайте я гляну.
Його боярин закордонних справ послужливо кинувся до голки, схопив її і риссю кинувся до царя, але перечепився і впав прямо на царя, проштрикнувши його наскрізь. Цар з подивом обвів присутніх вже затухаючим поглядом і лише встиг промовити.
-І приймеш ти смерть від коня своєго… Лавро-о-ов…
Так воно, чи ні, але ця казка залишає відкритим питання: «Де коні, ***? Де коні?»
Відповісти
Поперед.
Зміст
Наступ.
Гілками
