Останній москаль (2/2) / Кіно, книги та музика

Кожного року японська громадська телерадіокорпорація NHK запускає довжелезну на 50 з гаком серій теледраму, що йде в прайм-тайм щонеділі й присвячена якому-небудь персонажу з японської історії. Продукція надзвичайно якісна, я постійно дивлюсь ці довжелезні серіали, які тут називають “великими річками”, з величезним задоволенням. Ці серіали доповняються цікавими документальними фільмами та передачами, знятими у стилі “History channel”, але з запрошенням найліпших фахівців з того чи іншого питання у якості консультантів або безпосередніх учасників цих програм. Видаються купа науково-популярної літератури, а тур-агентства влаштовують спеціальні подорожі "місцями бойової слави”. Все це реально має попит й кількість історичних фанатів велика.

При цьому всьому вважати, що всі японці з ранку до вечора сумлінно з серйозними обличчями займаються дослідженням своєї власної історії, починаючи ранок з декламування віршів Басьо й закінчуючи вечір вивченням життєпису першого сьогуна династії Токугава, було б явним перебільшенням. Хоча все буває. За кількістю, як кажуть японці, “о-таку”, тобто диваків, фанатично відданих улюбленому хобі на межі здорового глузду, Японія займає якщо не перше місце в світі, то точно не друге.

Але все ж таки телеефір переважно заповнений зовсім не цим високоінтелектуальним продуктом. Дурнуваті шоу з диким конячим іржанням, жарти на межі фолу, дивні розваги на межі знущання й здорового глузду, гумористичні серіали, після перегляду яких виникають сумніви у наявності всіх клепок в голові у їх авторів - все це показує японський зомбоящик в не менший кількості ніж наш. І ставлення до нього у японської еліти відповідне - телебачення це, за визначенням, попкультура, розрахована на ту кількісно переважаючу частку населення (у будь-якій країні!), яка до філармоній не ходить. І ця частина населення теж має право на дозвілля.

Раніше цю частку населення годували у нас російськомовним продуктом. Тепер почали готувати нарешті україномовний. То що, мусимо воротити носа, що “Останній москаль" до Грінвея не дотягує? Чи просто зрозуміємо для кого й для чого це робиться? Й порадіємо, що замість "сибірських пельменів" у нас нарешті з'явились "українські вареники". Хочеться інтелектуальних профітролей - тоді вам до кінотеатру артхаусного кіно. Вимагати мінестроне в придорожній їдальні на трасі вам мабуть в голову не прийде. Але борщ завжди буде гарний. І точно кращий за щі.

Андрій НАКОРЧЕВСЬКИЙ